Вплив Голодомору на харчові звички українців

“Хто володіє хлібом, той має владу”. Саме так можна охарактеризувати геноцид росіян проти українців. 1932 року радянська влада розв’язала цілеспрямований голод на українській землі, вилучивши в селян буквально все. Забирали їстівне, с-г техніку. На тих, хто відмовлявся йти в колгосп, накладали надмірний податок, вилучали худобу, а потім ув’язнювали або ж відразу розстрілювали. Для українського села навмисно ставили непосильні норми заготівель. Люди працювали в полях майже весь час. Зібраний врожай забирала влада, ще й дорікаючи, що план не виконано, а значить, селяни розкрадають зерно.

Не дивно, що після таких тортур і жорстокості їжею запасаються й ті, хто не застав Голодомору.

Напевно, всі ви стикались зі стереотипом, що бабусям головне, аби внуки поїли. Та чи справді це штампований наратив? Багатьох нас вчили доїдати все до кінця, навіть якщо наситився. У звичному проханні наче ховається оте “бери зараз, бо потім не буде”. На підсвідомому рівні ми досі боїмося втратити банальне, але необхідне: їжу. Звернувши увагу на наші повсякденні звички, можна помітити те, що не зустрічається в побуті інших народів.

Зіпсовані продукти. Ми намагаємось дати їм “друге життя”, продовжити термін придатності. І лише в крайньому випадку.. ні, не викидаємо. Велику кількість продуктів просто згодовуємо домашнім тваринам. В місті чи в селі — неважливо. Їжа не повинна опинитися в смітнику.
Хліб. Нас з дитинства вчать берегти його та цінувати працю хліборобів. Він є найважливішою складовою кожного прийому їжі, а наші бабусі часто не розуміють, як можна споживати щось без хліба? Адже він дарує відчуття ситості. Коли в нас лишаються кілька скибочок, ми обов’язково зробимо з них сухарі. Якщо ж хліб вже черствий або починає псуватись, ми ділимось ним з пташками. Наче щось заважає його викинути, втратити хоч крихту. Або ж коли ми залишаємо хлібні недоїдки, батьки застерігають, що не матимемо сил, і наполягають на споживанні продукту докінця.
Створення запасу харчів. Щоліта господині закривають на зиму варення, соління, компоти тощо. Свіжі овочі та фрукти заморожують, аби якнайдовше зберегти в них цінність поживних речовин. При будь-якій нагоді українці скуповують крупи, цукор, консервації, тобто те, що довго не псується.
Бажання вберегти нове покоління. Потреба завжди бути впевненими у тому, що наймолодші ситі. В часи голоду батьки старалися зробити все, щоб врятувати дітей. Їх намагалися доправити до міста, сусідніх менш постраждалих сіл, залишали в інтернатах, де була бодай якась їжа. Зараз це переросло в кошики з пиріжками і в гроші, які дають бабусі й дідусі своїм онукам потай від їхніх батьків, «про запас», щоб було спокійніше.
Один із найяскравіших прикладів — весняно-осінній ритуал садіння та викопування картоплі. Більшість має у своєму арсеналі історії з городу батьків чи бабусь і дідів, де цілий день уся родина копає картоплю в нереальних для споживання масштабах. Овоч складають у льохи, а тоді навесні викидають половину вже зогнилого, бо просто не змогли його з’їсти.

Для доповнення нинішнього матеріалу ми підготували ще кілька історій про харчові звички, які з’явилися внаслідок Голодомору.

Катерина Єгорушкіна

“Унаслідок Голодомору моя бабуся мала культ їжі та накопичення предметів побуту, часто переїдала, не відчуваючи межі, ніби запасаючи щось про всяк випадок. Навіть якщо продукти починали псуватися, вона їх не викидала, а намагалася щось спекти чи зварити. Моя прабабця Марія, коли мама погано їла, казала: «Їж, бо я помру». Страшні слова, але в контексті пережитого голоду їх можна зрозуміти. Коли почалася пандемія, я накупила багато круп і консервів, проте потім вони так і лежали, навіть міль завелася”.

Оксана Семенік, 24 років

“Вона [прабабуся] завжди ховала і відкладала їжу, яку ми привозили їй з Києва. Просто «на потім». Прабабця Наталка любила повторювати, що у нас кожен день «Паска і Різдво», бо є м’ясо, хліб, солодке, молочне. Тепер її донька, моя бабуся, завжди насипає дуже багато їжі. Вона каже, що не буває такого, що людина не голодна. Бабуся не розуміє, як можна їсти без хліба. У мами щось схоже: холодильник завжди має бути повним. Навіть якщо цю їжу ніхто не їсть. Мені ж соромно викидати харчі, які зіпсувалися. А ще витрачати гроші в ресторанах або кафе. Ну і, звісно, я доїдаю все, навіть якщо не дуже смачно”.

Марина Франчук, 49 років

“Ще в дитинстві бабуся привчила мене цілувати хліб, якщо він падає на підлогу. Колись я спитала, нащо цілувати, а вона відповіла, що без хліба діти мруть. Коли я вередувала і відмовлялася щось їсти, вона питала: «А лушпайки, смажені на гасовій лампі, не хочеш?» Саме так вона харчувалася у 30-х. Тепер хліб, що впав, цілує навіть моя 15-річна донька. Крім того, мені передалася бабусина запасливість. Навіть зараз у мене стоять великі пакети з цукром, крупами, сіллю, хоча завжди є можливість сходити в магазин”.

Для багатьох з нас вищеперелічені дії — звична справа.

Ми не помічаємо, як за цим стоїть все той же страх: втратити їжу. На підсвідомому рівні ми боїмось, що може прийти “хтось” і забрати геть усе. І хоч ми живемо в XXI столітті, коли в будь-який момент можна піти в магазин і купити продуктів, ми все ще наслідуємо звичку наших предків. Уявіть лише, що є країни, проти яких не вчиняли геноциду. Їхні народи не бояться нападу сусідньої держави, адже живуть у сучасному, цивілізованому світі. Люди там не згадують з жахом голод, не переповідають дітям страшні сторінки історії і їм не відомо, як виглядає опухла від голоду людина. І хай би як не було, ми продовжуємо будувати нашу країну із власною культурою, зі збереженням традицій і з тисячолітньою історією, аби усі наші предки пишались нами й знали: їхні муки були недарма.

Наслідки Голодомору.

У селі, все ж таки, почав панувати колгоспний лад. Радянська влада добилася свого: відбувся підрив генофонду української нації, був вчинений цілеспрямований геноцид. І хоч селяни спочатку намагались влаштовувати бунти, усі були придушені. У селі і в місті. Про цей злочин не мав права говорити ніхто. Статті в західних газетах, що належали Ґарету Джонсу, Малколму Маггеріджі, Ріа Клаймену та багатьом іншим, контратакувались радянською пропагандою. Перші ґрунтовні підтвердження фактів Голодомору з’явилися лише 1940-1950-х років завдяку емігранту Дмитру Солов’ю. У незалежній Україні Голодомор визнано геноцидом українського народу 28 листопада 2006 року. російська федерація, що виступає як правонаступниця СРСР, досі не визнає Голодомор 1932-1933 років. Точну кількість жертв підрахувати неможливо. Проте науковці оцінюють втрати до 10 млн українців.