Володимир Сосюра: загублений між націоналізмом і комунізмом

Володимир Сосюра народився 6 січня 1897 року на станції Дебальцеве на Донеччині. Мати хлопчика була маляркою, але здебільшого дбала про домашнє господарство, батько був кресляром, працював учителем у школах, любив співати й малювати. Саме він стежив за тим, щоб Володимир розвивався й здобув гарну початкову освіту, попри бідність родини, що мала одну кімнату на десять людей. Також батько прививав синові любов до книг.

Своє дитинство майбутній письменник провів у селі Третя Рота, яке потім описав в однойменному автобіографічному романі. Це були щасливі спогади. Сосюра з теплом згадував проведений у селі час: «А ще дужче я люблю свою Донеччину і Третю Роту».

Важкої роботи Володимир не боявся: у віці 11 років працював у бондарному цеху содового заводу, а потім — телефоністом, чорноробом. У віці 14 років Сосюра вступив до міністерського двокласного училища, де старанно вчився і став одним з найкращих учнів. Підлітком Володимир захоплювався поезією і сам намагався щось писати.

У 1917 році в газетах «Народна газета» і «Голос труда» вперше опубліковано вірші поета. Вони були написані переважно російською мовою через сильний вплив російської літератури на молодого Сосюру, проте варто згадати й перший вірш українською мовою — «Чи вже не пора»:

Чи вже не пора перестати так гризтись,

бо зіронька волі захмарилась вже,

Нам треба єднатись і з ворогом битись,

що з сміхом кайдани нам знову кує.

Через рік Володимир став у лави армії Директорії. Пішов туди, як сам потім напише, через бідність («І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було») і через захоплення козацькою ідеєю. Брав участь у битвах проти білих і червоних, проте, захворівши на тиф, потрапив у полон до денікінців. Ті вирекли йому розстріл як петлюрівцеві, але він урятувався й тут же потрапив уже під червоний трибунал. Життя поета могло б закінчитися, якби голова трибуналу не побачив у ньому письменницького таланту і не врятував йому життя. Своє перебування у війську письменник потім згадував так: «Жовто-блакитне пекло, з якого я ледве вирвався». У 1920 році Володимир опинився в лавах червоної армії в Одесі, вступив у партію, воював проти білополяків і Махна.

Роздвоєння душі він описав у поемі «Два Володьки»:

Рвали душу мою

два Володьки в бою. 

і обидва, як я, кароокі, і в обох ще незнаний,

невиданий хист. 

Рвали душу мою — комунар і націоналіст.

Сосюра мав дві душі, як сам писав, — комунара і націоналіста. Цей жахливий внутрішній конфлікт позначався на ньому — Сосюра не знав, що обрати. Партія тисла на нього, диктувала, про що писати і кого засуджувати. До кінця своїх днів письменник ніс тягар невизначеності. Сосюра-комуніст і Сосюра-націоналіст жили в одному Сосюрі-поеті, який розумів, що він українець і любить Україну, але й партію любить теж. Того ж року Володимир зачитав свої вірші літературному товариству, члени якого всі як один сказали, що його творчість цінна й українська. Це надихнуло поета, тому він став усе частіше писати українською, проте з партії не виходив.

У 1921 році він опублікував свою першу збірку «Поезії» і поему «Червона зима», яка зробила Сосюру відомим. Тема поеми — громадянська війна в Україні, хоч багато в чому вона автобіографічна. Наприклад, головний герой, як і Володимир, стає до лав українського війська, щоб боротися за національну ідею, але побачивши, що червоні перемагають, швидко переходить на їхню сторону. У поемі також проявляється двоїстість Володимира: здавалося б, лише рік тому він перебував у лавах червоної армії, а сьогодні вже пише про те, як йому шкода українців, що гинуть за Батьківщину.

Від 1925 року Сосюра повністю віддався літературній праці: познайомився з багатьма представниками майбутнього Розстріляного Відродження, став членом таких організацій, як «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, видав віршований історичний роман «Тарас Трясило», збірки поезій «Сніги», «Сьогодні», «Золоті шуліки», «Юнь». У 1927–1929 роках Володимир пережив творчу кризу: переважно перекладав, проте не забував виступати перед робітниками й на творчих дискусіях і вечорах.

У 1934 році за «націоналістичні ухили» його виключили з партії і зі Спілки письменників. Переживав це Володимир важко, навіть потрапив у психіатричну лікарню. Розчарований, він написав листа сталіну: «В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии. Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись… Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!» Згодом Сосюру в партії поновлено.

У 1940 році письменник закінчив свою найголовнішу й найбільшу працю — роман у віршах «Червоногвардієць», у якому розповідає про своє дитинство, передреволюційну Донеччину. Друга світова війна застала Сосюру в Кисловодську, звідки він за рішенням урядових інстанцій переїхав до Уфи, де написав поему «Син України», поетичні збірки «В годину гніву» і «Під гул кривавий». У цей період життя Сосюри трапився патріотичний спалах: він сумував за Батьківщиною, брав участь у роботі українського радіокомітету, виступав як пропагандист і агітатор, їздив на фронт, а в 1944 році повернувся до Києва.

За патріотичній вірш «Любіть Україну» в 1951 році Сосюра був звинувачений у націоналізмі. Він покаявся, обіцяв виправити вірш, проте це не врятувало його від постійної загрози арешту, що призвело його до інфаркту. У 1960 році письменник завершив поему «Розстріляне безсмертя», в якій з повагою і сумом відгукнувся про творчу інтелігенцію, знищену в сталінських репресіях. Того самого року він був удостоєний ордена леніна за великий внесок у радянську літературу.

Помер поет у Кончі-Заспі 8 січня 1965 року від інфаркту. Похований на Байковому кладовищі.

Володимир Сосюра — яскравий приклад поета-лірика, який був вимушений підлаштовуватися під режим, але як пророцтво лунають його слова й зараз: «Сьогодні вчора ми творили, як зараз завтра творим ми».

Також нагадаємо, що в нашій крамничці ви можете замовити еко-сумку зі знаменитою цитатою з вірша Сосюри «Любіть Україну». Від 1949 до 1956 року цей вірш забороняла радянська влада, а після дозволила друкувати лише відредаговану версію зі згадками про «братні народи» і без «для нас вона в світі єдина, одна…».