Тюрма на Лонцького: наймоторошніше місце у Львові

Колишня в’язниця розташована в центрі Львова, її архітектором був Юзеф Яновський, уродженець Варшави

Спочатку спорудили будівлю австро-угорської жандармерії, будівлю ж в’язниці побудували дещо пізніше — за польської влади в 1918–1920-х роках, і вона неофіційно спеціалізувалася на політичних в’язнях. У 1935 році в споруду перевели слідчий відділ поліції, а в’язницю стали використовувати як слідчий ізолятор. Під час відомого Львівського процесу над лідерами ОУН у 1936 році в тюрмі на Лонцького побували Степан Бандера, Ярослав Стецько та Микола Лебідь. Також довгий час у тюрмі утримували польського вченого, колишнього прем’єр-міністра Польщі, Казимира Бартеля.

Звичайно, ставлення до в’язнів було жахливе

Їх тримали в нелюдських умовах, до камер не подавали воду, раз на тиждень приводили до умивальників і лише раз на вісім місяців люди могли помитися. Одяг дезінфікували парою, а під час репресій у камерах перебувало настільки багато українців, що навіть спати доводилося так, щоб перевертатися одночасно. Існують дані, що в одномісній камері розміщували 6 і більше осіб, частина в’язнів спала на холодній підлозі.

Найгірший період у тюрмі на Лонцького почався з приходом нквс

Колишній в’язень Іван Гель розповідає, що до камер підсаджували провокаторів, які не давали людям спати: шуміли, вмикали світло уночі, не зачиняли двері, а в їжу підсипали порошок, щоб розслабити людину і після цього забрати на допит. нквс виснажувало людей фізично і психологічно. Тортури проводили, щоб вибити з людини неправдиві визнання або змусити її говорити про зустрічі чи інші речі, пов’язані з діяльністю українських патріотів. Таким чином у 1941 році замордували брата Романа Шухевича — Юрія.

Одна з найтемніших сторінок історії тюрми на Лонцького — це масовий розстріл українських борців 23–28 червня 1941 року. Працівники нквс, знаючи про наближення німецьких військ, почали розстрілювати в’язнів просто на тюремному подвір’ї. За тиждень убили 1680 осіб.

Щодо цієї страшної події навіть існує радянський міф. Він повідомляє, що начебто не нквс, а нацисти розстріляли в’язнів, хоча їх ще навіть не було у Львові.

Колишній в’язень Богдан Казанівський згадував: «Я приклав вухо до дверей. Викликали прізвища: Безпалко, Івасик із Городенщини і Степан Харчун із Хмільна коло Радехова, обидва мені знайомі ще з польських тюрем. Викликали ще чотири прізвища». 

У тюрмі на Лонцького вбили 42% від усіх розстріляних в’язнів Львова. Серед убитих були українці, поляки, євреї. Поспішаючи, нквс ховав тіла вбитих у подвір’ях і в підвалах в’язниці. Трупи були залиті гашеним вапном, щоб пришвидшити розкладання. Німецька влада, прибувши у Львів, на декілька днів відкрила двері в’язниці. Жителі міста втратили дар мови: тіла загиблих були понівечені до невпізнання, тому більшість жертв поховали на цвинтарях у братських могилах; деякі камери були настільки набиті трупами, що німцям довелося замурувати вхід, щоби в тюрмі не поширилися інфекції. 

Ігор Дерев’язний, науковий працівник музею, каже, що для людей, народжених у XX столітті, це стало великим шоком. Прояви такого насильства дуже вразили суспільство того часу. А Микола Куделя, ОУНівець і шевченкознавець, згадував:

«Що тут творилося! Людський розум не в силі цього збагнути. У жодному фільмі, сні не побачити такого жахливого видива — від якого можна збожеволіти. Величезний двір був застелений горами трупів, у більшості — пошматовані тіла, повідривані руки й ноги. Довга стіна двоповерхового крила — вся від низу до верху — забризкана кров’ю, обліплена мізками, людським м’ясом, на ринвах висять кишки, під ногами — калюжі крові…»

У період німецької влади вбивства політичних в’язнів продовжувалися. У 1941–1944-х роках будівлю використовували як слідчу споруду ґестапо. Тюремний двір був викладений надгробками зі старого єврейського кладовища.

За матеріалами того часу, у Львові та області знищили 700 тисяч осіб. Наймолодшим закатованим був тринадцятирічний хлопчик-поляк.

Узимку 1942–1943-х років у тюрмі поширювався тиф. Хворих в’язнів розстрілювали, а здорових відправляли в концентраційні табори. Та епідемія продовжувалася, бо камери ніхто не дезінфікував. А крім того, німці були вигадливі щодо тортур. І хоча даних про їхні звірства майже не збереглося, інформацію про карцер і м’яку кімнату ми маємо у вільному доступі.

Карцер був повністю темною кімнатою, лише зверху містилося маленьке віконечко. Це було приміщення, куди поселяли в’язня, а через деякий час він втрачав орієнтування в часі, іноді божеволів.

М’яка кімната — для найсміливіших. Через свою обшивку вона була звуконепроникна, що робило з неї камеру тортур, з якої не було чути ані звуку.

А ще була кімната з крижаною водою. Посередині стояла табуретка. В’язень міг сидіти на ній навпочіпки або стояти по коліна у холодній воді.

У 1944–1991-х роках тут діяв слідчий відділ і слідчий ізолятор нквс срср, одночасно  — Управління внутрішніх справ Львівського міськвиконкому.

Двері музею «Тюрма на Лонцького» відчинили у 2009 році. У 2010 році, за часів правління януковича, музей намагалися закрити та навіть звинуватили директора закладу Руслана Забілого в публікуванні секретних документів СБУ. Цей випадок створив так званий «Прецедент Забілого», коли 114 українських істориків підписали лист — протест проти затримання директора музею. Це була найбільша акція незгоди істориків з тодішньою владою.

«Тюрму на Лонцького» таки не закрили. Працівники музею зберегли все так, як воно було в окупаційні часи: двері, підлога, на стінах досі залишилися бризки крові. У тюрмі є тільки один сучасний елемент — величезний скляний меморіал, на якому написані прізвища революціонерів, справжніх мужніх воїнів, патріотів, яких немилосердно знищили на Лонцького. Не описати словами, наскільки це страшне й жахливе місце. Від нього віє холодом і негативом, серце мимоволі починає шалено стукотіти у грудях. Але кожний українець і кожна українка повинні відвідати «Тюрму на Лонцького», щоб зрозуміти ціну правди й незалежності, за які ми, кожний на своєму фронті, щоденно боремося.