Соловецький монастир — історія давньої катівні

У 1436 році монахами Германом і Зосимою був заснований монастир на Соловецьких островах

Невдовзі він стане передовим форпостом Московщини на Півночі. Після захоплення Московщиною Новгородщини Соловецький монастир став одним із небагатьох місць, де збереглася автономія від Московщини та її релігійних діячів. У XVII столітті Соловецький монастир став найбагатшим культурним центром усієї півночі Московщини. У середині того ж століття московський патріарх Никон запровадив церковну реформу, яка призвела до розколу всередині церкви. Ченці із Соловецького монастиря не прийняли рішення московського патріарха, а також відмовилися молитися за «царя-ірода». У відповідь Собор оголосив їм анафему, а московський цар послав війська на придушення їхнього спротиву. 

Протягом 8 років соловецькі ченці боролися з московським військом. Після розправи над повстанцями Соловецький монастир стане місцем ув’язнення для багатьох представників науки й культури, які потрапили в немилість до царської влади. Уже невдовзі перші українські діячі опинилися в цій в’язниці: полтавський священник І. Святайло із сином і чернець Никанор, які були відправлені сюди за допомогу Василю Кочубею та Івану Іскрі, що доносили на гетьмана Івана Мазепу. У 1709 році до них доєдналися і прихильники Мазепи.

Найвідомішою особою, яка була ув’язнена тут — останній кошовий отаман  Петро Калнишевський

Майже сто років ніхто не знав про долю останнього отамана, допоки в 1862 році українець Петро Єфименко під час розпитів місцевих про Соловецький монастир почув від 80-річного карела розповідь про те, як він бачив «якогось отамана козаків». Уже наступного року йому вдалося знайти в архіві архангельського губернського правління документ, який підтверджував заслання останнього гетьмана в Соловецький монастир. Саме тут можна побачити, де він провів понад 25 років, подивитися на ці нелюдські умови. Більшість в’язнів у такому становищі втрачають розум і людяність, проте Калнишевський не тільки зберіг глузд, а й — віру в Бога й власну гідність. Отаман належав до тієї когорти в’язнів, яких випускали з власної камери всього лиш 3 рази на рік, під час великих церковних свят.

Період радянської доби став найчорнішим етапом історії для багатьох українців

Саме в цей час Соловецький монастир і навколишня територія стали одним із основних місць ув’язнень багатьох «антирадянських елементів». У 1923 році тут з’явився перший у радянському союзі концтабір — Соловецький табір особливого призначення, або, як прозвали його в народі — СЛОН. Людське життя, честь, гідність, мрії та почуття — усі ці речі були невідомими для чекістів, які працювали в цьому місці. Від самого початку діяльності радянської влади церковне функціонування було максимально згорнуто, велика кількість приміщень перетворилася на житлові чи технічні.

Свідчення про радянські злочини жахають навіть зараз:

Змушували людей вичерпувати воду з однієї ополонки й переливати її до іншої; вбивали, звинувачуючи в’язнів у тому, що вони намагалися втекти; вчиняли фізичне насилля; наказували стрибати у воду з моста, кричачи до деяких із ув’язнених слово «дельфін», а у випадку непослуху — били й примусово скидали туди ж; виволікали взимку людину в білизні на вулицю й наказували їй лічити: «чайка один, чайка два…», і так до 2000, водночас присилюючи стояти на пристані біля холодного моря. Усе це стало звичною справою для радянських чекістів у цьому Богом забутому місці.

Починаючи з 1930-х сюди стали доставляти українських науковців і культурних діячів

Зокрема, таких відомих митців, як Лесь Курбас, Степан Рудницький, Павло Христюк, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш; радянських партійних діячів: Олександра Шумського, Михайла Полоза й багатьох інших. У книжці «Фольклор ГУЛАГу» одна з колишніх ув’язнених згадувала, що найбільше серед арештантів тут було саме українців, навіть в одній із гулагівських пісень є рядок: «Спільну яму собі копали німки, естонки, литовки, фінки, а в основному — українки». Деяких діячів тримали в ізоляції із суворою забороною контакту з іншими особами, у когось були дещо кращі умови, так, Валер’ян Підмогильний навіть намагався писати в цих нелюдських умовах.

27 жовтня 1937 року стало чорною датою для в’язнів Соловецької тюрми, тепер уже «особливого призначення». Саме в цей час у Радянському Союзі розпочалися найбільші репресії проти «антирадянських елементів», відомі як «Велика чистка». Через сфабриковану НКВС справу тисячі в’язнів було засуджено до розстрілу. У цей день 1111 в’язнів Соловецького монастиря були завантажені на баржі й відвезені до урочища Сандармох, де їх розстріляли за наказом злочинного режиму. Значну частину серед них складав цвіт української нації, відомий нам як «Розстріляне відродження». Решту в’язнів було або розстріляно в інших місцях, або в 1939 році переведено до сусідніх місць ув’язнення. Із цього часу Соловецький монастир перестав приймати нових заарештованих, проте назавжди залишився місцем людських страждань.

Повна версія публікації на нашому Patreon.

Підписуйтесь, підтримуйте й поширюйте історію