Іван Дзюба. Радянський дисидент, один із головних архітекторів української незалежності

Іван Дзюба — одна з провідних постатей українського дисидентського руху. Його роль в отриманні Україною незалежності неоціненна. У 2001 році за свою діяльність він отримав звання Героя України. 

Народився Іван Дзюба на Донеччині в 1931 році, проте через Голодомор 1932–1933 років його сім’ї довелося переїхати в місто, яке нині має назву Докучаєвськ. Зростав він у зросійщенному середовищі, вплив якого на молодого Івана був дуже сильний: наприклад, у графі «національність» він позначав себе «русским» і довгий час спілкувався переважно російською мовою. Розпочинав свій науковий шлях з вивчення російської філології в Донецькому педагогічному інституті. Під час навчання почав виражати своє невдоволення радянською політикою насадження російської мови, бо відчував несправедливість відносно інших народів, що проживали в радянському союзі. Став цікавитись українською культурою. Зазначав, що почав відкривати для себе Україну, бо ним рухало почуття справедливості, якої тоді бракувало. Після закінчення університету вступив на аспірантуру Київського інституту літератури й саме тоді активно долучився до суспільної діяльності. 

У 1959 році став членом Спілки письменників України.

Суспільна діяльність Івана Дзюби розпочалася в літературній сфері. Завдяки своїй літературній роботі він дістав прізвиська «прапор шістдесятництва» й «совість нації». Разом з Василем Симоненком, Ліною Костенко та іншими діячами був учасником Клубу творчої молоді, який, окрім проведення звичайних літературних вечорів, проводив акції вшанування пам’яті Лесі Українки й збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. У 1962 році Дзюбу звільнили з журналу «Вітчизна» за т. зв. ідеологічні помилки. Після приходу до влади Леоніда Брежнєва в радянському союзі був повністю згорнутий процес лібералізації, що негативно вплинуло на розвиток української культури: розпочалися репресії проти культурних діячів.

Першою акцією непокори, організатором якої був Іван Дзюба, став захід після прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків», на якому Дзюба виступив із заявою про арешти молодої української інтелігенції, про які ніхто з радянських чиновників, звісно, не говорив. Майже відразу після того виступу Дзюба був звільнений з посади літературного консультанта видавництва «Молодь», але пізніше отримав роботу коректора в «Українському біологічному журналі», що ізолювало його від літературної діяльності. Дехто вважає, що тоді Іван Дзюба не до кінця розумів новий напрямок політики срср і тому так учинив. Однак його дії вказують на зовсім інше — на прагнення до справедливості й безстрашність перед репресивною машиною.

Через три місяці після того виступу Іван спробував пояснити свою позицію партійному керівництву республіки й відправив їм примірник тексту «Інтернаціоналізм чи русифікація», через який у 1972 році, під час наступної хвилі репресій, був заарештований. У цьому памфлеті він не відходив від радянських канонів і намагався висвітлити негативний вплив русифікації на українську національну політику, посилаючись у тому числі на тексти леніна, Маркса й Енгельса. Перший секретар ЦК КП УРСР Петро Шелест тоді розпорядився розіслати текст секретарям обкомів, щоб вони ознайомилися з аргументами, до яких удаються їхні ідеологічні противники. Цей текст став найвідомішою працею Івана Дзюби: примірники були вивезені за кордон і перекладені на різні мови, що зробило памфлет одним з найвідоміших видань «шістдесятників».

У 1972 році почалася друга хвиля репресій проти української інтелігенції.

У тому самому році Дзюба був виключений зі Спілки письменників України за «порушення статуту і виготовлення та розповсюдження матеріалів, які мають антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять наклеп на радянський лад і національну політику партії та радянської держави». У квітні того ж року він був заарештований за видання цього твору і невдовзі був засуджений за антирадянську діяльність на п’ять років таборів суворого режиму, а пізніше — на п’ять років заслання. Він розумів, що через підірване здоров’я внаслідок року, проведеного в ізоляторі й на постійних допитах, не переживе заслання, і тому пішов на угоду з радянською владою, а саме публічно визнав свою провину в обмін на свободу й життя.

Один з його найближчих соратників Василь Стус так прокоментував це рішення: «…Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосередній стосунок». Іван Дзюба продовжив свою роботу в культурній сфері, зокрема був коректором і редактором багатотиражки Київського авіаремонтного заводу. Тільки після приходу до влади Михайла Горбачова й початку політики перебудови він одержав змогу повернутися до літературної діяльності. 

Політика перебудови відкрила широке вікно можливостей для політичної діяльності в срср. Восени 1989 року Іван Дзюба став одним зі співзасновників «Народного руху України за перебудову». Це об’єднання було однією з найважливіших сил, що боролися за відновлення української незалежності, і змогло згуртувати всіх противників єдиновладдя КПРС і прихильників незалежності України.

Уже за часів незалежності України Іван Дзюба продовжував писати, був міністром культури України, очолював Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка. Також він зробив великий внесок у розбудову сучасної НАН України, зокрема з 1992 року був її академіком, а з 1997 по 2004 рік був академіком-секретарем відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАН України. Одержав чимало державних нагород: звання Героя України отримав у 2001 році, у 2009 був нагороджений Орденом Свободи. Останнім місцем роботи Івана Дзюби був Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, одним зі співзасновників якого він був. Іван Дзюба пішов з життя трохи більше року тому, 22 лютого 2022 року.