Репресії замість визволення: як Буковина опинилася під окупацією Радянського Союзу

Хронологія подій

Попри виявлене під час Буковинського віча бажання бути частиною Української держави, починаючи з листопада 1918 року територія нинішньої Чернівецької області була окупована Румунією. У режимі суворої королівської диктатури буковинські землі перебували протягом усього міжвоєнного періоду. У цей час відбувалася тотальна румунізація у сфері освіти й культури, розпускалися всі українські політичні партії та товариства, а регіон охопило масове безробіття.

Пакт Ріббентропа–Молотова

Зокрема один із пунктів таємної угоди, дав можливість СРСР вивести у практичну площину «бессарабське питання», адже вважав ці території своїми. Навесні 1940 року радянське керівництво розпочало підготовку до повноцінного військового вторгнення до Румунії, сконцентрувавши на кордоні чималу кількість війська: 32 стрілецькі, 2 мотострілецькі та 6 кавалерійських дивізій, 11 танкових і 3 повітряно-десантні бригади, 16 артполків резерву головнокомандувача, 14 полків корпусної артилерії та 4 окремі артдивізіони.

Пропаганда

Разом з тим, готувалася ціла пропагандистська кампанія, яка працювала як на населення, так і на армійців: масово розповсюджувалася література та газети, розвішувались плакати та гасла, в яких намагалися викликати довіру до «визволителів». У Бессарабію також були таємно направлені радянські агенти, які мали «підготувати населення до зустрічі Червоної армії», а також збирати розвідувальні дані.

Свої територіальні претензії Румунії СРСР вирішив пред’явити у той час, коли між провідними країнами Заходу тривали активні воєнні дії, тож мав широку свободу дій. Німеччина не була зацікавлена у військовому конфлікті між СРСР та Румунією, позаяк остання залишалась важливим союзником в економічній галузі, тож задекларувала свою незацікавленість у Бессарабії.

Ультиматум

Коли СРСР вручив ультимативну ноту щодо передачі їй територій Бессарабії і, понад те, Північної Буковини, румунський уряд спробував заперечити це і знайти підтримку у своїх союзників, утім без результату. Відтак Румунія була змушена погодитись на ультиматум і виконати всі вимоги більшовиків.

На територію, яка включала Хотинщину та північну частину Буковини з Чернівцями та Герцою, радянські війська вступили 28 червня. Уже 7 серпня було проголошено про утворення Чернівецької області у складі УРСР.

Реакція буковинців

Спершу на території краю панували досить оптимістичні настрої. Після тяжкого румунського гніту СРСР повернув школи з українською мовою навчання, реорганізував колишній румунський університет. У краї почала розвиватися промисловість, відкривалися культурні установи та лікарні.

Проте зовсім скоро буковинці почали усвідомлювати, у чому полягає суть радянської влади. Реальне життя виявилось зовсім не таким, яким його зображували на пропагандистських плакатах.

Політика більшовиків

Органи управління одразу почали переформовувати на радянський лад, зокрема, повіти були ліквідовані, а волості об’єднували у райони. Водночас формувались комітети КП(б)У. Спершу були створені Хотинський і Чернівецький, а надалі з’явився ще й обласний, 3 міських і 17 районних комітетів.

В економіці спостерігалась націоналізація банків, залізничого і водного транспорту, засобів зв’язку. Колишні власники залишались без жодної компенсації, натомість усі об’єкти передавались у підпорядкування наркоматів.

Запроваджувалась у 1940 році і паспортна система, яка мала на меті контроль за населенням через обмеження у пересуванні, вільного вибору місця роботи і проживання. Задля посиленого нагляду створювались кишенькові громадські об’єднання такі як комсомоли, профспілки, мистецькі, спортивні та освітні товариства.

Мала місце й політика змішування населення для того, аби не допускати скупчення невдоволених місцевих жителів. Буковинців переселяли в інші райони, а на керівні посади призначали здебільшого людей з інших областей. Приїжджі погано орієнтувалися у багатокультурних місцевих традиціях і мовах, тож ними просто нехтували.

Паралельно впроваджувалась жорстока цензура щодо періодичної преси, яка слугувала засобом ідеологічного впливу на населення. Нерадянська музика, література й кіно всіляко заборонялись, а церкви утискались — релігійні приміщення конфіскували під радянські установи, а священників суворо контролювали.

Одним із найбільших злочинів на буковинських землях у ті часи стала масова депортація місцевого населення, яку радянська влада провела у два етапи: перший — 23 травня, а другий — 13 червня 1941 року. Як наслідок до Комі АРСР, Красноярського краю та Кіровської області було депортовано понад 8 тисяч жителів Буковини.

На тлі неминучого воєнного конфлікту розпочалася примусова мобілізація чоловіків до Червоної армії. За різними даними, у травні 1941-го на військовому обліку перебували 27 212 людей. При цьому, влітку 1941 року тих буковинців, яких призвали як «сумнівних» людей та «зрадників» з фронту переправляли у так звану трудову армію на об’єкти промисловості. Там чимало чоловіків загинули внаслідок важких умов праці, зокрема голоду й холоду. Ще частину — заарештовували й засуджували, у тому числі і до страти.

Події 1940 року мали визначальний характер для Буковини

Прихід Радянського Союзу на ці землі спершу викликав надію серед місцевих на покращення в соціальному, економічному та культурному житті. Проте, коли більшовицький режим запровадив репресії, депортації та ідеологічний контроль, ейфорія швидко змінилася розчаруванням. Спротив населення, який був представлений діяльністю ОУН та окремим антирадянськими осередками, жорстоко придушувався, тож місцеві опинилися у пастці системи і репресивної машини. До того ж усі ці події відбувались на тлі Другої світової війни, яка принесла буковинцям нові випробування у вигляді німецької окупації і Голокосту.