Прихильник комунізму, що побачив Голодомор на власні очі. Історія журналіста Артура Кейстлера

Автор відомого роману «Darkness at Noon» Aртур Кестлер

Британський письменник і журналіст, уродженець Угорщини єврейського походження.  У своїх мемуарах Артур буде розповідати, що його дід по батьковій лінії, в час Кримської війни, перейшов з Росії через Карпати і поселився в Міскольчі, а опісля переїхав до сусіднього Будапешта. Більше про походження свого роду він не знатиме. Після закінчення університету у Відні 1926 року Кестлер дістав роботу в одному німецькому видавництві і рівночасно захопившись ідеологією комунізму вступив до Німецької комуністичної партії. Паралельно молодий Артур любить багато мандрувати. За цей час він встиг побувати у Палестині, Франції, Німеччині, і навіть, здійснив велику подорож по Центральній Азії. У кожній з країн Кестлер не тільки відпочивав, але й працював у різних виданнях та писав репортажі. А ось вже наступною подорожжю і досить таки тривалою для чоловіка стане Радянський Союз. З цього наша розповідь почнеться.

“Завдання – відвідати країну мрій!”

1932 року Артур Кестлер дістав від видавництва завдання відбути подорож до СРСР, щоб описати свої враження І спостереження в низці репортажів. Лідери комуністичної партії охоче підтримали цей план, вбачаючи в цьому прекрасну нагоду використати репортажі для пропаганди “здобутків” більшовицької революції у західній пресі. На щастя, для української історії Кестлер вже тоді був вирішив не лише придивитися короткотривало до Радянського Союзу критичними очима, а й розпочав свою подорож від України, що саме гинула в обіймах голоду.

Свою подорож він вирішив розпочати до Харкова. Сталося це тому, що його запросили знайоме для нього з давніх років подружжя, які раді були прийняти приятеля-журналіста. Проте вже на першій граничній станції Шепетівці автор був вражений тим, що побачив: більшовицькі митні службовці проводили ретельну перевірку вагону, де знаходились пасажири і їхнього багажу. Як відзначив Артур у своїх спогадах “подібного контролю я ще досі не переходив”. Зауважимо, що Кестлер чимало подорожував по світу.

“Епоха розчарувань та вражень”

Вразило його теж, що громадяни СРСР які поверталися з “гнилого Заходу”, везли з собою переважно харчі; а ще більше Артура вразило—обличчя митників: вони пожадливо і пригнічено дивились на ковбаси, консерви, цукор й інші прянощі. Чи є це випадковістю? “Я знаю погляд голодних людей,” — так пояснює Кестлер. На цьому не все звісно. Вздовж залізничного шляху, аж до самого Харкова, на кожній станції поїзд оточували юрби зубожілих та голодних селян, які стукаючи у вікно до пасажирів, хотіли обміняти ікони та коштовності за кусочок хліба. Як згадував він пізніше, поблизу харківського вокзалу селянка показувала “у вагонне вікно страшних дітей з величезними головами, неслухняними кінцівками і спухлими, гострими животами”. Українські діти, за його словами, з вигляду були мов “заспиртовані у пляшці зародки”.

Менше знаєш, краще спиш або як приховували голод

І цікаво, ці самі пасажири (переважно росіяни), які тягли з собою валізи з закордонними харчами, брехливо пояснювали Кестлерові, що це виключно багаті селяни (так звані “куркулі”), які чинили опір колективізації. І за це, мовляв, були позбавлені свого майна. Але вже з вікон вагону Артур побачив, що країна переживає катастрофу масового голоду. Тільки письменник не знав лише ні справжньої її причини, ні розмірів і усієї правди. Влада старанно приховувала правду перед світом. Ба більше по дорозі як згадував письменник провідник пройшов вагоном зі стосом квадратних картонних аркушів під пахвою, закриваючи ними всі вікна.

Особливе місце в мемуарах Артура Кестлера займає чималий опис Харкова. Після прибуття до Харкова, Aртуру з першого дня впала в вічі нестача харчів, як сам він пише “ у вільному продажу були тільки марки, липучки для мух і презервативи”. Письменник увесь час свого перебування відчув на собі дефіцити найнеобхідніших товарів, які б здавались у Європі звичайною буденністю. По усій тодішній столиці міста було багато безпритульних, голодних та знедолених людей. Перша поїздка на трамваї для письменника закінчилась втратою гаманця, цигарок та ручки, а перші слова які за тиждень він вивчив були «п’ятирічка», «відрядження», «начальник», «перепустка», «ремонт»

І це лише Харків, у селах ситуація була ще гірше

Уже з кінця 1932 р. у Харкові з’явилися голодуючі селяни з навколишніх сіл. За словами Артура Кестлера, щоразу, коли він бував на харківській «товкучці» (ринок), його горло стискала болісна судома.

«На продаж пропонувалися іржаві цвяхи, подертий одяг, сметана — міркою служила ложка, і разом зі сметаною в неї потрапляли мухи. Бабусі горбилися над самотнім великоднім яєчком або купкою засохлого козячого сиру, дідусі з босими мозолистими ногами вимінювали розбиті чоботи на кіло чорного хліба та пучку махорки… У більшості опухли руки й ноги, обличчя ставали не худими, а одутлими, того специфічного відтінку, який Толстой, описуючи в’язня, порівняв із кольором пагонів, що проростають у підвалі з картопляних бульб…»

На початку 1933 року український голодомор досяг свого страшного апогею 

Вимирали цілі села. У цих умовах партійне керівництво не тільки не намагалося полегшити становище мільйонів голодуючих селян, а й уперто відмовлялося визнавати сам факт голоду. Прагнення цілком витіснити трагедію села з суспільної свідомості — ось що найбільше вражало Артура Кестлера в ті драматичні дні. Письменник згадує:

«Щоранку в харківських газетах я читав звіти про виконання й перевиконання плану, про змагання між сповненими ентузіазму ударними бригадами, про героїв праці…Я бачив фотографії усміхненої молоді, що несе прапори, або екзотичних літніх узбеків, котрі з мудрою посмішкою схилилися над букварем, — і ні слова про голод, про тиф, про село, що гине… Ми жили немов у сні: газети писали про якусь іншу країну, створювали іншу реальність, абсолютно недотичну з нашим повсякденним життям».

Ми лише можемо уявляти, що ж відчував Артур Кестлер, опинившись замість обітованої країни загального щастя в царстві злиднів, голоду й тотальної брехні. Після своєї річної подорожі в СРСР, письменник вирішує продовжити віру у комунізм, проте у своїх спогадах напише про “гнітюче враження” щодо Росії та її авторитарної влади. На жаль, немає жодної інформації, яка б підтверджувала, що після подорожі письменник буде піднімати це питання у суспільство, проте у 1938 році з початком “Великого терору” він остаточно покидає комуністичну партію і їхню ідею, і залишає у своєму житті спогади про поїздку в срср та голод в Україні.