«Пішов під воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах» з історії про Каховську ГЕС

Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу, 

Суши наші сльози, заглуши кайдани, 

Розвій нашу тугу

Так у власній поезії Тарас Шевченко в 1842 році згадує названого батька запорозького козацтва — Великий Луг, історичну назву місцевості громіздких річкових плавнів, які колись існували на лівому березі Дніпра. Біля Великого Лугу запорожці гуртували й власні центри — Січі, — а також приховували запорозькі чайки серед гущі чагарнику, називаючи це оступом. Щоправда, це було «колись», адже в середині 50-х років ХХ століття чільні ділянки цієї місцевості були затоплені водами Каховського водосховища, яке було створене греблею Каховської ГЕС. Разом із наповненням води затопили і кістки та залишки давніх козацьких січей, зокрема Томаківської, Базавлуцької та Чортомлицької, а також столицю хана Мамая — місто Замик. Разом з історичними реліквіями розмивало й цілі села.

Олександр Довженко, який був у місцевості перед масштабним затопленням, писав у своєму щоденнику:

«Ніякої роз’яснювальної роботи не проводилося. Просто заходили в двори, обміряли, записували і кожному індивідуально повідомляли про затоплення… Більш того, всім, хто не встиг переселитися в певний термін, заявляли: “Якщо до такого-то числа не переїдеш, попереджаємо — будемо ламати будинок бульдозером, незалежно від того, живеш ти в ньому чи ні”. Люди змушені були підкоритися…»

Ціна — 257 тисяч гектарів знищених Дніпровських плавнів, тисячі гектарів орної землі, 90 зниклих назавжди сіл. Тим часом совєтське керівництво врочисто повідомляло про будівництво Каховської гідроелектростанції потужністю 250 тисяч кіловатів, яка мала стати нижнім, шостим ступенем дніпровського каскаду рукотворних морів.

У XXI сторіччі історія з затопленням повторилася. 6 червня 2023 року російські війська підірвали греблю Каховської ГЕС ізсередини й цим завдали непоправної шкоди, для всього Півдня України. Мінувати Каховську ГЕС російська армія розпочала ще у квітні 2022 року. Тоді українська влада не раз попереджала про загрозу підриву, а також про можливі наслідки для місцевості, зокрема на тимчасово окупований Кримський півострів.

Однак, ще 60 років тому совєтське керівництво помпезно повідомляло про будівництво одороблої споруди на Дніпрових хвилях, що виявилися як надією, так і трагедією для Півдня України. 

«Величезний простір зелений з кущиками садків, з тополями де-не-де видно безлюдний, дивно відкритий: села звідси позносили, весь край жде затоплення, — пише у щоденник Олесь Гончар. — А під горою село тільки зносять. Голубі стіни, красиві віконниці, дах світить ребрами кроков (солому здерто), а на вікнах ще квіти горять. На стінах голубих, як небо, написи нещадні, виорані цвяхом «Хата продається на розбій». (…) Де не де шпаківня на дереві зосталася або лелека в хмизуватому гнізді. Добра тобі поема. Люди сидять біля розруйнованих печищ. І так село за селом. Не думав, що така гнітюча це картина — розруйноване людське житло розбите передчасно й серед розкішної природи українського літа. Лежать дерева поспилювані вже зеленими, в прив’яленому листі. Вбиті живими, зняті з лиця землі».

Рішення побудувати Каховське водосховище було спричинене наслідками посушливого літа 1946 року та голодною зимою 1946–1947 років. Ці події привернули увагу Кремля до лісозахисних зон і надійних водосховищ, щоб мати стабільний рівень врожайності. Для спорудження дамби через Дніпро, за 5 років (з 1951 по 1956) довелося перемістити 50 мільйонів кубометрів ґрунту і скерувати течію в нове річище. Уже в 1955 році почалося заповнення водосховища.

«Думали, море збудують, а збудували болото», — напише у власному «Соборі» письменник Олесь Гончар.

Плани будівництва ГЕС та подальше заповнення водосховища були найпершими для партії. Для початку фундаментальних робіт у 1951–1952 рр. побудували залізницю Каховка — Федорівка довжиною 154 км. Протягом шести років з (1951–1957 рр.) — здійснювалось будівництво Каховського гідровузла спеціальним будівельно-монтажним управлінням «Дніпрострой» (вони свого часу вже були залучені до будівництва ДніпроГЕС).

У 1952–1953 роках розпочалося будівництво котловану й початок намиву піску в тіло земляних гребель, а вже 10 червня 1955 року розпочали рух через Каховський шлюз.

Саме Каховське море місцеві жителі називатимуть великою калюжею, а режисер Олександр Довженко візьметься за стрічку про водосховище під назвою «Поема про Море», яку не встигне доробити, передчасно пішовши в засвіти. 

«Пішов під воду великий Запорозький Луг, потонули навіки старі хрести на дідівських кладовищах. Щезли ріки Підпільна, Скарбна… Народилося море, безкрає, з неосяжним морським обрієм. Геологічне диво!… Вони прощаються … і задумливо дивляться на море, на дні якого затонуло навіки їх дитинство», — з «Поеми про Море».

Довженко у той час лише працював над сценарієм. Він бував на Нікопольщині, селах Грушівка, Кут, Капулівка, спостерігав і писав про трагедію мешканців. Своїм останнім, проте не завершеним творінням автор втілював увесь руйнівний потенціал сталінського колективізму. 

Радянське керівництво думало і про військові плани оборони. В умовах можливої війни контролювання околиць Каховки давало можливість розвивати воєнний наступ на Поволжя і Кавказ або, наприклад, курсування військової флотилії. У минулому сторіччі змоделювали наслідки руйнування каскаду гребель на Дніпрі. Основним результатом дослідження є висновок про швидкий відтік великої кількості води, яка потім утворить болото, що стане великою непрохідною зоною для техніки й висихатиме протягом місяця. Таким чином, цей процес створює перешкоду для форсування річки.

Згадаймо 1941 рік та працівників нквс, які підірвали ДніпроГЕС: свого часу це призвело до не менших катастрофічних наслідків. Це доводить, що кремль уже вкотре за століття піддає руйнуванню та затопленню українські регіони, не думаючи ані про екологію, ані про життя мешканців.