Чому потрібно не забувати про війну.

Як відомо, люди здатні швидко адаптуватися до змін і формувати нові звички. Для когось звичкою стало спускатися в підвал, волонтерити на вихідних або жертвувати гроші на армію. Хтось звик до жахів війни й змирився з нею саме тоді, коли воля до перемоги потрібна найбільше.

Звичка — це спроба людини адаптуватися до нового.

Варто розуміти, що звичка до війни є не чим іншим, як способом не втратити здоровий глузд. Турбота про власне психічне й фізичне здоров’я під час війни — це нормально, це нагадує нам про звичне життя. Проте звикання до війни має не тільки переваги.

Спершу росія планувала захопити всю Україну за тиждень, але несамовитий опір та мотивація кожного українця зупинили орди окупантів. Самоорганізація суспільства, волонтерський рух, активність добровольців, протестувальників в окупованих містах, відчайдушність прикордонників і солдатів — усе це приклади нашого героїчного спротиву, того, що зруйнувало ілюзії росії про «апатичність населення». Окрім цих подій нас згуртувала й сама історія України: Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності, тимчасова окупація Криму й частин Донецької та Луганської областей, світова пандемія COVID-19. І це лише події сучасності.

А втім, з плином часу ми почали звикати до обстрілів, до новин про воєнні злочини росії та смерті невинних людей, хтось утомився волонтерити, хтось більше не відчуває надії — і це саме те, чого хоче ворог — росія.

росія, побачивши згуртованість української нації, обрала іншу тактику —

виснажувати нас психологічно, як це роблять терористи: щодня вбивати цивільних, руйнувати міста та крок за кроком витискати наших захисників, локалізуючи бойові дії. росія почала довгу гру, як у 2014 році, після поразки «російської весни». Її мета — закріпити за собою захоплене, тиснути на українців і поширювати апатію, відчай, утому.

Нам необхідно памʼятати про війну.

Сьогодні війна триває. Скрізь та для кожного. Саме зараз осколком поранили чийогось сина, чиясь дочка відбивається від п’яного російського ґвалтівника, чиясь мама вбиває росіян, а тато витягає свою дочку з-під завалів на Полтавщині. Саме зараз хтось працює, купує хліб за останні гроші чи переказує кошти рідним. Хтось думає про кохання, а хтось шкодує за втраченим. Хтось іде на мітинг у Торонто, а хтось ховається від ФСБ. Саме зараз в окупованому Херсоні маленький Сашко жде звільнення, а в Бердянську партизани знищили російський БТР. Боротьба триває, і дії кожного з нас сьогодні створюють завтра. Не знайдеш 20 грн на донат — не будуть зібрані кошти. Не будуть зібрані кошти — не буде байрактарів. Не буде байрактарів — не буде підбитих російських танків. Не буде підбитих російських танків — не буде відбиття наступу орків. Не буде відбиття наступу — буде перемога росії. Не дай ворогу жодного шансу! Нас мільйони, і разом ми сильні.

Українське суспільство вміє творити дива.

У 2014 році добровольці захистили країну, у 2022 році за три доби українці зібрали 600,000,000 гривень на байрактари. Головне — продовжувати рухатися й не зупинятися. Війна перейшла в ту стадію, коли переможе найупертіший. Ми захищаємо свою незалежність, свою землю, своє майбутнє й свої права. Ми переможемо. Чим більше ми робитимемо для перемоги вже сьогодні — тим швидше ми подолаємо ворога.

Азов став символом незламності.

Не забуваймо наших героїв! Вимагаймо звільнення їх щодня. Щодня росіяни катують і вбивають мирних людей — про це неможливо мовчати. Світ не має морального права звикати до зла. Жоден з нас не має права звикати до геноциду. Кожна хвилина важлива для чийогось життя. Кожна гривня. Кожна усмішка та кожне повідомлення.

Немає нічого поганого в тому, щоб продовжувати жити.

Сходили в кафе чи в кіно? Погуляли з друзями в парку? Придбали новий телевізор для дому? Наші захисники ЗСУ бʼються за те, щоб Україна могла продовжувати жити.

Але, продовжуючи жити, не забувайте запитувати себе щодня: що сьогодні я зробив для наших захисників і для майбутньої перемоги? І якщо раптом у вас не буде відповіді, час щось змінювати — переказати кошти, здати кров, почати поширювати правду, допомогати пораненим.

Таким чином ми підтримуємо тих, хто нас захищає! Ми рятуємо чиєсь життя сьогодні, а завтра вони рятують нас. Бо ніхто не знає, коли закінчиться війна. Якщо суспільство дозволить собі забути про війну й перестане бути ефективним тилом для армії, росіяни продовжать скоювати злочини.