Одне із найдавніших міст Донеччини. Історія Слов’янська

Слов’янськ уважається найстарішим містом на Донеччині. Здавна тут видобували сіль. Задля захисту солеварів було запропоновано збудувати укріплення. Першою датою заснування міста вважається 1645 рік. Саме тоді було закладене укріплення на річці Тор, яке проіснувало менше року і яке спалили кримські татари. Пізніше був споруджений Маяцький острог — дерев’яне укріплення з козацьким загоном у двадцять осіб. Проте нечисленне зʼєднання неспроможне було захистити місцеве населення. Другою, офіційною датою заснування міста вважається 1676 рік, коли воно дістало назву Тор. Фортеця мала загін у 200 козаків. У подальшому містечко почали називати Солеварськом або Солеванськом через промисел, яким займався місцевий люд. Місто було засноване разом з прикордонним «острогом», який так само виконував функцію захисту від кримськотатарських набігів.

Розмах видобутку солі був величезний. Цар Петро І вирішив монополізувати видобуток солі і забрав привілеї козаків. Не дивно, що після націоналізації прибуткових соляних промислів донські козаки стали бунтувати. Тор разом з Бахмутом стали епіцентром великого повстання проти Петра. Повстання придушили, а його очільників репресували, Бахмут фактично знищили.

Після окупації Криму російською імперією дешева кримська сіль витіснила з ринку торську, тому уряд 1782 року був змушений закрити виробництво солі на Торських озерах.

Промисел відродився лише 1832 року, коли словʼянський міщанин Плоскоголовий збудував перший завод, що випарював сіль за допомогою донбаського камʼяного вугілля. Це передувало зміні назви міста в 1784 році, коли його назвали Словенськом. Пізніше назва була дещо змінена й набула сучасної форми — Слов’янськ.

На початку ХІХ століття в місті почали виникати промислові підприємства, переважно харчової промисловості. Унаслідок індустріалізації зростала чисельність населення (у 1773 — 3,9 тис. осіб, у 1837 — 5,9 тис., у 1897 — 15,7 тис. осіб). Словʼянськ не став промисловим центром, хоч тут були свої керамічні, чавуноливарні, хімічні виробництва. Місто вважалося курортною столицею Донбасу й одним з найвідоміших курортних міст Російської імперії. Поштовхом до розвитку міста як курорту стало застосування лікарем Яковлєвим солоної води й грязей для лікування. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття місто стрімко розвивалося. 1869 року повз Словʼянськ пролягла Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, що сприяло розвиткові міста, яке перетворилося на великий промисловий центр. Багато заводів було збудовано у ХХ столітті.

Коротка історія насильства в ХХ столітті

Перша світова війна й Українська революція не принесли до Словʼянська процвітання. 3 грудня 1917 року в Ізюмі відбувся 5-й повітовий селянський зʼїзд для виборів кандидатів в Українські Установчі Збори, де висловлювали прихильність до УЦР.  Міська влада теж визнала владу УЦР і створила гайдамацький «Чорний каральний курінь». Місце було ареною битв декількох ворогуючих армій. Ні УНР, ні Гетьманат не змогли втримати місто. Перший раз більшовики захопили місто 19 грудня 1917 року, але місцеві жителі повстали проти них. Повстання було придушене, і в січні 1918 року відбувся масовий погром міської «Просвіти» та інших організацій. Більшовики порозкидали книжки, пошматували прапори й портрети українських письменників. У ході другої радянсько-української війни більшовики знову захопили місто. У 1919 році Словʼянськ тимчасово захопили білі. У 1920 році місто остаточно перейшло під контроль більшовиків, проте селянський повстанський рух не давав радянській владі спокійно жити. Селяни не бажали коритися новим порядкам. Щоб придушити повстання, в місто були введені частини червоної армії. Тоді ж у Словʼянську був створений один з перших в срср концтаборів. Придушити повстання селян удалося лише за кілька років. 

Після всіх цих подій місцева промисловість була в занепаді.

У 1925 році вдалося запустити всі підприємства, які були зруйновані, а незабаром була проведена їх модернізація. Радянська влада дуже неприхильно ставилася до релігії, що ми бачимо на прикладі церкви Вознесіння Христова, яка є однією з найдавніших будівель міста. У 1920–1930 роках церква була частково зруйнована і лише в 1980-х роках була відреставрована. Радянська українізація 1920-х — 30-х років зачепила й Слов’янськ, проте в 1930–1938 роках відбулися кримінальні процеси зі звинуваченнями в українському націоналізмі. Більшовики арештували й розстріляли всіх проукраїнських активістів. Місто зазнало втрат і внаслідок Голодомору 1932–1933 років — на жаль, точних даних про це бракує.

Під час Другої світової війни Словʼянськ двічі був окупований німецькими військами, які розстріляли 1300 місцевих євреїв. Під час окупації німецькими військами в місті діяв осередок ОУН. З повторною окупацією міста радянським союзом цей осередок був викритий і знищений. Із закінченням війни місто поступово відновлювалося: у 1950-х була збудована Словʼянська ГРЕС, відкривалися нові школи, поліклініки, а в 1977 році відкрито тролейбусну лінію, що зʼєднала центр міста з мікрорайоном Артема.

Українська незалежність та незламний Слов’янськ

Проте, як і у випадку з Бахмутом, культурна й історична спадщина зникала. Етнополітолог Олег Калакура у своїх дослідженнях пише, що, за даними переписів населення, частка українців — мешканців Донеччини, які вважали українську мову рідною, у 1959 р. складала 79 %, у 1989 р. — близько 60 %, а у 2001 р. — 41 %.

Під час референдуму про незалежність України більшість населення підтвердила прагнення до незалежності. З 1991 по 2014 роки місто вважалося курортом.

Події 2014 року відіграли важливу роль в історії міста. Навесні 2014 року в Слов’янську, як і в багатьох містах Донеччини, відбулися заворушення проти нової влади. 12 квітня 2014 р. будинок міської ради захопили бойовики й підняли над ним прапор самопроголошеної «днр». Розташовану в місті танкову базу ЗСУ сепаратисти й росіяни неодноразово намагалися взяти штурмом. У ході АТО 6 липня 2014 р. український прапор знову піднято над містом.