Назва: Життя — це боротьба, боротьба — це справжнє життя. Біографія Олени Теліги

Олена Теліга (Шовгенова) народилася 21 липня 1906 року в місті ільїнському під москвою в інтелігентній білорусько-українській сім’ї. Мати дівчинки була донькою священника, родом з Поділля, а батько, Іван Шовгенів, родом зі Слов’янська, був знаним гідротехніком. З дитинства маленька Оленка чула російську мову, хоча її батьки зовсім не цурались українського походження. Родина була забезпечена: діти мали все необхідне, здобули гарне виховання й освіту, часто подорожували. 

Цікаво, що Олена знала і французьку, і німецьку мови. От тільки з українською були проблеми.

У 1917 році Олена переїхала до Києва, де розпочала навчання в одній з гімназій і стала вивчати українську мову. До речі, саме в Києві Шовгенови зустріли українську революцію. Оленці було дивно бачити синьо-жовті стяги, чути «слава Україні». До речі, батько дівчинки почав політичну діяльність, ставши одним із міністрів уряду УНР.

Олені врізався в памʼять один момент, пов’язаний з цим періодом: одного дня до Шовгенових завітав князь трубецькой, що повертався з фронту. Утомлений і засмучений, він говорив крізь сльози: «Три роки тому це було російське місто, а тепер — українське. Місяць тому я зайшов на територію росії, але знаходжу Україну. Де ж росія?»

Мати Олени пояснила князю, що росію слід шукати на північ від курська, й прочитала йому цілу лекцію з історії України. Сказане дуже вразило десятирічну дівчинку: їй захотілося стати українкою. 

Та, як ми знаємо, доба УНР тривала недовго, тож зовсім скоро Олена та її родина зазнали голоду, тулячись у холодному помешкані й потерпаючи від цькувань. Залишатися в місті стало небезпечно.

Навесні 1922 року дівчина покинула Україну й поїхала в Чехословаччину. Там в Олени почався цілком новий період життя: вона навчалася, а паралельно з тим виховувала своє українське «я», знайомлячись із талановитими українцями, зокрема з Леонідом Мосендзом, який не тільки був її вчителем, а й піддержував дівчину в творчих починаннях.

У 1923 році Олена отримала атестат про середню освіту і в тому ж році вступила на історико-філологічний факультет Українського високого педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі. Її одногрупники згадували про неї так: «Це була чарівна зеленоока жінка, повна жіночої принади. Говорила глибоким альтовим голосом і сміялась часто, закотисто. Мала рівний ніс, виразні уста і живі очі. Вона була вища середнього зросту, шатенка рівномірної будови. Пристрасно любила танці. Одягалася завжди вишукано і зі смаком. Мала дивовижну здатність заворожувати чоловіків лише самим фактом своєї появи». Олена, як ніхто інший, уміла тішитися й сприймати життя як радість.

У студентські роки відбулося становлення Олени Теліги як поетеси, публіцистки й літературознавиці. Тоді ж Олена знайшла свою національну самобутність: коли в кав’ярні вона почула від російського емігрантка-анархіста висловлення про «собачий язик», встала й вигукнула: «Ви хами! Та „собача мова“ — моя мова, мова мого батька й моєї матері! Я вас більше не хочу знати!»

Вона грюкнула кулаком по столі, і на білі штани російського офіцера пролилася кава.

Це був початок формування зовсім іншої Олени. Протестом вона заявила про себе. З того часу вона спілкувалася виключно українською мовою.

Там же, в Чехословаччині, Олена познайомилася з неймовірно гарним юнаком Михайлом Телігою, кубанським українцем, старшиною армії УНР, бандуристом, співаком, і вийшла за нього заміж. Кажуть, це було кохання з першого погляду. У 1929 році Теліги переїхали до Варшави, де почалися складні будні. Незважаючи на негаразди, дівчина познайомилася з Дмитром Донцовим, стала постійною авторкою львівського часопису «Вісник», відвідувала прийоми з нагоди свят і літературні дискусії, а також зацікавилася діяльністю ОУН.

Загалом, у той період творча діяльність поетеси була найактивніша. Головною її метою в запальних публіцистичних виступах було будити національну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала в статті «Партачі життя», з якої наведемо дві важливі цитати: «Правдивих цькують у нас такою мірою, як підтримують фальшивих, сприймаючи їх за нову Євангелію» і «Лібералізм — це відсутність принципів з метою наживи».

У грудні 1939 року в Кракові Олена Теліга познайомилася з Олегом Ольжичем, українським поетом, очільником культурно-освітньої референтури проводу ОУН. Головною метою ОУН було відновлення української державності. Олена Теліга з готовністю влилася в націоналістичний рух й стала активісткою ОУН.

Олена дуже старанно працювала: писала тексти листівок, летючок, готувала ідеологічні матеріали, які відправляли на українські землі, виступала перед членами ОУН.

Олена палко хотіла потрапити до Києва, міста, яке вона пам’ятала завжди. У липні 1941 вона разом з однодумцями вбрід перейшла річку Сян. До міста вона доїхала лише восени. У Києві Олена відразу взялася за організацію літературного життя: редагувала літературно-мистецький альманах «Літаври», додаток до газети «Українське слово». «Літаври» стримано ставилися до німецької окупаційної влади, але викривали злочини більшовицького режиму проти України. Не можна не згадати, що Олена Теліга з презирством ставилася до пронацистських дописувачів.

Теліга розбудовувала Україну силою слова: започаткувала Спілку письменників, в яку переважно входили новачки. Працюючи в спілці, Олена якось почала розмову з одним чоловіком, колишнім радянським працівником. Вони говорили і враз побачили, що на дереві зчинилася бійка між пташками. Спостерігаючи за цим, поетеса сказала: «Усе, як у нашому житті: кров і квіти. З крові народиться нова нація».

У грудні 1941 року за патріотичні погляди були заарештовані співробітники газети «Нове українське слово». Загроза нависла й над Оленою Телігою. Їй пропонували залишити Київ або перейти на нелегальне становище, але вона відмовилася. У київському гестапо вона сиділа в камері № 36, де залишила на сірому мурі свій останній автограф: угорі був намальований тризуб і нашкрябаний напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

21 лютого разом з іншими діячами ОУН письменницю розстріляли в Бабиному Яру. Чоловік Олени пішов на смерть разом з нею, представившись письменником, бо не уявляв своє життя без коханої. Німецький солдат згадував, що ніколи не бачив був, щоб хтось ішов на смерть так героїчно й стоїчно. 

Олена Теліга з’явилася, спалахнула й згоріла на сірім, а потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча зірка, лишаючи про собі яскраве світло, яке палахкотітиме нащадкам.