Микола Леонтович: вбитий за “Щедрик”.

Микола Леонтович народився 13 грудня 1877 року в селі Селевинці (нині Вінницька область) у родині священника. Тато хлопчика, Дмитро Федорович, уміло грав на скрипці, гітарі, віолончелі, контрабасі, керував хором семінаристів. Як ви зрозуміли, початкову музичну освіту хлопчик отримав саме від нього. А ось мама, Марія Йосипівна, гарно співала й зачарувала сина своєю майстерністю. Саме ця жінка прищепила майбутньому композитору любов до пісні.

За сімейною традицією, Микола повинен був стати священником, а тому закінчив Шаргородське початкове духовне училище і вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському. Тут він навчився грати на інших музичних інструментах: скрипці, фортепіано, вивчав хоровий спів, міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах, а також почав самостійно обробляти народні твори, які згодом увійшли до скарбниці української спадщини. За взірець брав роботи М. Лисенка.

1898 року Микола Дмитрович працює вчителем співу, чистописання, арифметики і паралельно займається музичною діяльністю ー видає дві збірки “Пісень з Поділля”. Зазначу, що першу пісенну збірку чоловік присвятив своєму вчителеві Миколі Лисенку, яку той оцінив: “З нього будуть люде”. 

А в селі Чукові Микола навіть організував самодіяльний симфонічний оркестр, в репертуар якого входили українські мелодії.

1904 року Микола з родиною переїжджає на Донеччину, де також працює вчителем і збирає капелу робітників-залізничників; вони виступали на мітингах проти російського самодержавства. Така бурхлива діяльність молодика не оминула поліцію, тому вже зовсім скоро Леонтович повертається назад на рідне Поділля.

З 1908 року працював у Тульчинській жіночій єпархіальній школі. Тоді ж очолив місцеве відділення товариства “Просвіта”. До речі, саме на цей час припадає розквіт його творчості: пише пісні “Коза”, “Ой сивая зозуленька”, “Женчичок-бренчичок”, “Піють півні”, “Козака несуть”, “Праля”.

1914 року композитор створює хорову обробку народного “Щедрика”, а 1916 року студенти київських університетів з нагоди Різдва влаштовують концерт, там вперше звучить “Щедрик” в обробці Леонтовича. Це був шок! Дехто казав, що це було зовсім не аранжування, а оригінальний твір.

Потім, через 5 років, хорова капела “Кошиця” з благословення Петлюри поїхала на гастролі до Америки, де заспівала цю легендарну пісню. “Щедрик” завоював світ! Американці гучно аплодували та захоплювалися українською музикою.

А хорова капела обзавелася новою місією ー доводити спочатку Америці, потім Франції, Бельгії, Нідерландам, Англії, Німеччині, що Україна ー це не росія.

Професор паризької Сорбонни напише: “Ваші співаки дали мені більше, ніж я сподівався… Не може бути кращої, досконалішої пропаганди для того, щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують існування Вашої нації, отже, Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно ー могутню душу”.

Королева Бельгії після концерту скаже: “Моє серце на боці Вашого народу, але ми, монархи, раби політики”. А критики повідомлять: “Якби пісня була б державою, то Україна посіла б перше місце поміж народами”.

Взагалі, Микола Леонтович був невимовно сором’язливим, заглибленим у себе. Він увесь час ходив з нотами, був бідно одягненим та завжди прагнув “свого” середовища, мистецького, культурологічного. А ще любив повторювати, що зовсім він не композитор, а аранжувальник народної музики.

Усі сприймали чоловіка як педагога, вчителя і наставника, закоханого у свою діяльність. Про нього казали: “Часом під час занять він міг творити мелодію: брав крейду і з такою силою малював скрипковий ключ і ноти на дошці, що сам ставав весь посипаний тою крейдою”. Його творчість з’являлась одразу у процесі навчання.

Композитор і знайомий Леонтовича Кирило Стеценко згадував: “Він – ніби різьбяр у музиці, що творить найтонші музичні вартості, неначе мережива із шовку. Його техніка настільки “ажурна”, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням. Леонтович бере невеличку річ … і так вичеканить, що просто диву даєшся: маленьку простеньку мелодію він розгорне на широку картину з безліччю найрізноманітніших фарб”.

У 1918-1919 роках Микола переселився до Києва, де викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працював у Народній консерваторії і організував кілька хорових гуртків. До речі, саме за участі Леонтовича у Києві постала перша українська національна хорова капела і народна консерваторія.

З приходом більшовиків композитор тікає до Тульчина, де заснував музичну школу і трудився над першим великим симфонічним твором ー народно-фантастичною оперою в трьох діях «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка. На жаль, оперу чоловік так і не дописав, лише через півстоліття, завдяки композитору Михайлу Скорику, вона отримала продовження.

Під кінець своїх літ Микола Леонтович живе у злиднях, часто недоїдає.

Його колега описує чоловіка в цей час так: “Він був убраний в старе пальто, на голові в нього була оригінальна шапка, яку пошила йому дружина з старого одіяла. На руках рукавиці на один палець (також робота його дружини), а штани – сіро-чорного кольору – з великими фіолетовими латками. Та він ще ніс на паличці зав’язаний у великий платок гостинець для мене – калачі”.

Витримувати жахливі умови воєнного комунізму чоловік не міг, а тому планував виїхати за кордон, та не судилося…

У січні 1921 року Микола Леонтович вирушив до свого батька в село Марківка, аби відпочити. Несподівано уночі хтось постукав у двері, цей “хтось” відрекомендувався як представник влади. Чекіст. Попросив переночувати.

Зранку, 23 січня, о 7:30 пролунав постріл. Батько Миколи забіг у кімнату і почув останні слова сина: “Тату, я помираю”. Композитору було 43 роки. А підісланий чекіст, що вбив Миколу Леонтовича, на додаток пограбував будинок і втік. 

Міліція заявила, що вбивця був білогвардієць чи ще краще, петлюрівець. Винного так і не покарали.

Тільки 23 лютого 1996 року публічно оголосили: “У ніч на 23 січня агент Афанасій Грищенко пострілом з гвинтівки вбив сина священника с. Марківка Миколу Леонтовича 43-х років, у якого ночував”.

Нелюдь стріляв у приспаного Леонтовича, щоб знищити нашу духовну музику, але йому цього не вдалося! У день вбивства Миколи Леонтовича його “Щедрик” звучав у паризькому театрі, у залі лунали гучні овації.

Ховали талановитого композитора під цю пісню:

А вже смерть та по дворі ходить,

А вже потихеньку до мене приходить,

Та все потихеньку, та все помаленьку

До мене приходить.

Діти мої, квіти мої, не пустіте смерти,

Та не дайте мені вмерти.