Московська окупація Башкортостану та башкирські повстання в історії Росії

Башкортостан у фокусі московської експансії

Початок експансії Московії на південний схід був продиктований не лише імперськими амбіціями, а й конкретними стратегічними та економічними інтересами. Башкортостан мав ключове значення як «ворота» до Уралу і Сибіру — регіонів, багатих на ліс, залізо, сіль, шкіру, мед та інші ресурси, необхідні для зміцнення військово-економічної могутності Московії.

Крім природних багатств, ця територія відкривала доступ до каспійських степів і торгівельних шляхів, якими кочові народи здійснювали обміни товару з Китаєм, Середньою Азією та Персією. Контроль над Башкортостаном дозволяв Москві розширювати вплив на калмиків, казахів і ногайців, а також стримувати османсько-кримський вплив у степовому поясі.

Башкортостан розглядався як буферна зона і плацдарм для подальшої експансії імперії, а місцеве населення — як тимчасовий союзник або майбутня перепона на шляху колоніального просування.

Встановлення московського контролю

Башкири мають складну історію відносин з росіянами. Коли Москва анексувала Казанське та Астраханське ханства у першій половині XVI століття, частина тюркомовних башкирів-мусульман на договірних засадах потрапили під московський протекторат.

До 1557 року більшість башкирських родів отримали від царя спеціальні грамоти, які гарантували їм самоврядування, свободу сповідувати іслам і право володіти своїми землями. Такі умови були рідкістю для Московії на той час.

Натомість башкири стали інструментом Москви у війнах проти Речі Посполитої, Османської імперії, Швеції та інших країн, хоча жодна з цих держав не становила безпосередньої загрози башкирам. У той самий час московити почали «стискати кліщі».

Для «захисту» своїх кордонів від калмиків та башкирів московити ще у середині XVI століття спорудили Закамську оборонну лінію, а в 1586 році у Північній Башкирії звели фортецю Уфа для контролю над місцевим населенням (як свого часу Річ Посполита збудувала Кодак для нагляду за козаками).

Втрата автономії та початок спротиву

Неважко здогадатися, що було далі. Москва почала порушувати укладені договори — захоплювала вотчинні землі, збільшувала податки, знищувала самоврядування і проводила примусову християнізацію.

Водночас вона активно заохочувала переселення росіян, татар, чувашів, черемисів і мордви з середнього Поволжя на Південний Урал. Вони селилися на башкирських пасовищах і займалися землеробством. У результаті цього до кінця XVI століття башкири стали меншиною на власних землях (зараз у своїй же республіці їх кількість становить 31% проти 36% росіян та представників інших народів).

Зростання імперських претензій Росії, порушення договорів, підступ та насильство викликали гнів башкирів, які почали серію збройних опорів московитській владі.

Повстання XVII–XIX століть 

Упродовж XVII–XIX століть відбулося вісім національно-визвольних повстань башкирського народу, який боровся проти нападів на особисту свободу й віру, великих податків і повинностей, свавілля та несправедливості. Деякі повстання закінчувалися проміжними успіхами, які затьмарювали поразки, що йшли слідом.

Одним з таких успішних зрушень (і першим, що переросло у війну) було повстання 1662–1664 років, спричинене порушенням вотчинних прав і свавіллям збирачів податків. Частина повстанців відмовилася від московського підданства і хотіла відродження незалежного Сибірського ханства. Царський уряд, не зумівши розгромити бунтівників, змушений був задовольнити їхні основні вимоги щодо землі та оподаткування.

Іншим важливим повстанням став бунт 1735–1740 років, який був спричинений організацією царською владою Оренбурзької військово-політичної експедиції, що мала на меті встановити в Башкортостані колоніальні порядки.

Царська влада доручила генералу Рум’янцеву жорстоко придушити опір. Унаслідок каральної операції, за деякими оцінками, було вбито, страчено або заслано до 60 тисяч башкирів, що становило майже дві третини усього населення. Спалено понад 250 сіл, зокрема Сеянтус, де загинули всі мешканці, а також головну мечеть.

Ці події багато істориків вважають першим геноцидом башкирського народу. Після придушення повстання Башкортостан фактично втратив усі права й автономію. Лідера повстанців Алдара-батира спершу захопили обманом, а опісля катували й стратили. Однак боротьба тривала — його сподвижники продовжували чинити опір у гірських районах.

Наймасовішим заворушенням, в якому брали участь башкири, стало повстання Омеляна Пугачова 1773–1775 років. Його почали яїцькі козаки, серед яких було багато українців. До них швидко долучилися башкири, татари, калмики, казахи, чуваші, уральські селяни та інші. Повстання охопило великі території й призвело до захоплення багатьох міст, фортець і заводів.

Омелян Пугачов, який проголосив себе імператором Петром ІІІ, пообіцяв башкирам незалежність, тому більшість родів підтримала його. Очільником башкирських повстанців став Салават Юлаєв, який і сьогодні вважається національним героєм Башкортостану — його зображення є на гербі республіки.

Наслідки повстань та боротьба за ідентичність

На жаль, майже всі ці повстання зазнали поразки, і кожне нове дедалі більше погіршувало становище башкирського народу. У XVIII та першій половині XIX століття башкири так і не були повністю інтегровані до Російської імперії, залишаючись на особливому військовому статусі, подібного до козаків, несучи службу під власним командуванням. Лише у 1985 році військову систему було ліквідовано, а башкирів прирівняно до сільських жителів.

Башкирська історія — це не лише низка колоніальних трагедій, а й приклад багатовікової боротьби за гідність, землю та право на самовизначення. Повстання XVII–XVIII століть не знищили волю башкирського народу, а стали основою його історичної пам’яті. Попри тривалу русифікацію та системне придушення національної ідентичності, елементи спротиву продовжують існувати — у культурі, символах і поодиноких проявах політичної активності.

Хоча сьогодні голос башкирів майже не представлений у публічному просторі Росії, потенціал для пробудження самосвідомості залишається. Подальше ослаблення федерального центру, економічні виклики та внутрішні розбіжності в самій Російській Федерації можуть створити умови, за яких питання автономії чи навіть незалежності знову постануть на порядку денному — не лише як історичний спогад, а як реальна політична перспектива.