Людина, без якої не було б Apple: Любомир Романків

«Якби я лишився в Україні, то був би в Сибіру, або розстріляний»

Народився майбутній винахідник 1931 року в Жовкві. Батько спочатку був в УСС і брав участь у боях за звільнення України, пізніше був відомим адвокатом і головою місцевого осередку «Просвіти». Мати керувала «Союзом українок» на Жовківщині, який не лише працював з суто гендерними темами, а й поширював патріотичні ідеї для боротьби за незалежність українців. Проте з поразкою визвольних змагань західноукраїнські землі потрапили під владу Польщі. 

У 1939 році юний Любомир з сім’єю мусив тікати, бо прийшли більшовики, які почали складати списки на розстріл. Ось як він описував свій фрагмент життя:

«Уночі до батька прийшли приятелі з міської ради і сказали, що наша сім’я є у тих записах. Тієї ж ночі нам допомогли втекти десь за 50 кілометрів від річки Солокії. Там ми ховалися з 1939-го до 1941-го. Бо мій дід мешкав у селі Губенок, що було кордоном між Німеччиною і Радянським Союзом. Потім знову повернулися у Жовкву. Побоюючись повернення радянських репресій, ми емігрували».

Під німецькою окупацією Любомир став учнем першого класу Львівської гімназії, а також підпільно став пластуном. Після навчання майже щодня він ходив на прогулянки й проводив час на дозвіллі, вивчаючи фізику, математику й хімію. Однак так тривало недовго. Родина, побоюючись повернення радянських військ, спочатку поїхала на Лемківщину, а потім перебралася в Словаччину. Проте батько хлопця мав проблеми зі здоров’ям. Тож у віці 13 років Любомир став працювати, щоб урятувати сім’ю. Романків так описував свій перший робочий досвід: «Потрібно було випалювати цеглу і складати її на візочок. І це за температури 50 градусів за Цельсієм! Ті візочки були дуже важкі. Я заледве пхав їх перед собою…»

Згодом сім’я перебралася в Західну Австрію, де жила бідно, аж настільки, що Любомир і до сьогодні пам’ятає, як вони не бачили хліба пів року й їли все, що можна було знайти в лісі. Рятуючись від російських офіцерів у 1945, які активно повертали «своїх» назад, сім’я поїхала із Зальцбурга до Мюнхена, де Любомир на два роки продовжив навчання в українській школі. А втім, батьки все думали, куди виїхати.

Через Червоний Хрест Романків і його сім’я виїхали до Канади.

Найперше юнак намагався вивчити мову. Для цього його записали в католицьку школу, де було багато вчителів українського походження. Після школи 16-річний хлопець ішов на роботу та працював з п’ятої до дванадцятої. Ставив кеглі для боулінгу, щоб заробити на навчання в університеті. У вільний час майбутній геній їздив на різні курси, займався «Пластом».

Заробивши кошти на навчання, Любомир вступив в Альбертський університет. Мріяв стати архітектором, але в Альбертському університеті не було такої спеціальності, тому юнак вирішив піти на хімічну інженерію. Після закінчення університету він обрав Массачусетський технологічний інститут, де в 1962 році успішно закінчив магістратуру й отримує звання доктора філософії в галузі металургії та матеріалознавства.

«Людина може вибитися тільки тоді, коли має цікаві ідеї та самовіддано працює».

У 60-х в Америці якраз почали з’являтися фірми у сфері електроніки. Любомир подав резюме в 16 компаній і був усюди прийнятий, але обрав IBM, бо ця компанія здавалася йому найперспективнішою.Там нашому винахіднику вдалося винайти магніторезистивні мікроголівки для запису інформації.

 У чому полягала суть цього винаходу?

Це був 1965 рік. У той час диски, на які записували інформацію, були діаметром приблизно метр. На них можна було записати п’ять мегабайтів інформації. Завдання, яке тоді було в пріоритеті, — зменшити той диск. Голівки, що записували інформацію, нагадували ґудзик, на який намотували мідяний дріт. Усе робилося руками. Тоді дев’ять фірм ламали голови над тим, як спростити процес запису інформації. Більшість фірм дотримувалася такої думки: магнітне записування — одна з найкращих можливостей запису інформації, і диск потрібно зменшити і збудувати нову голівку. Усі працювали над варіантами розв’язання цієї проблеми. Щоб утілити цей задум, попередні ідеї не годилися.

Перші голівки Любомира були досить успішні, однак кілька років фірма зберігала таємницю. Були заборонені будь-які публікації, оскільки цим могли скористатися конкуренти.

«Тільки-но ви вмикаєте комп’ютер — і мій винахід розпочинає свою роботу. Сама голівка — це магнітна підкова, яка стала приблизно завтовшки в людську волосину. Вона складається з мідяних дротиків та 20 шарів сплаву. Крім того, вся підкова всередині має ще діелектрик. Завдяки цьому вартість запису інформації зменшилася в багато разів».

Першим винахід оцінив співзасновник компанії Apple Стів Возняк і придбав його. Коли Стів Джобс побачив, скільки інформації можна за його допомогою записати, то зрозумів, що може зробити невеликий комп’ютер, який можна мати вдома. IBM, за словами Любомира, ніколи не планувала будувати малих комп’ютерів, але коли Возняк збудував їх, використовуючи ті частини, що купив в IBM, фірма почала створювати власні. Тому, ймовірно, якби Любомир не зробив перших малих дисководів, то Возняк не мав би з чого починати.

Проте це не єдині винаходи Любомира. Він запатентував 65 винаходів, серед яких є ідея, що стосувалася сполучення людського мозку з комп’ютером. Щоправда, тоді це для більшості здавалося фантастикою і його патенту не прийняли. Зараз це дослідження активно розвиває Ілон Маск.