Коротка історія української Кубані

Історія української Кубані розпочинається в кінці XVIII століття

Російська імператриця Катерина ІІ в 1775 році наказала знищити один з останніх козацьких оплотів на теренах України — Нову Січ. Велика частина запорожців подалась за кордони російської імперії, для утворення там інших Січей та боротьби за свої порядки й волю. Інша частина козаків у 1792 році повернулася від імператриці Катерини ІІ з дозволом на заселення земель Кубані.

У серпні 1792 року перші 3 тисячі козаків припливли човнами на Кубань до тогочасної Тмутаракані. Ця територія внаслідок завоювань Росії та війн із Туреччиною спорожніла, тож у розпорядженні козаків був великий обсяг землі, де вони змогли б оселитися. На Кубань загалом прибуло приблизно 17 тисяч козаків, не враховуючи жінок і дітей, які розподілились на 40 куренів. 38 із них мали старі назви, а 2 отримали нові — Березанський і Катеринівській. З кожним роком на цій території з’являлося все більше поселенців, у тому числі з України. Межа розселення досягла кавказьких гір. 

Спочатку тут були запроваджені елементи політичного й суспільного життя, притаманні січовому устрою: посади кошового отамана та військової старшини, власний суд, свої форми землеволодіння, можливість скликати військову раду. Проте вже за декілька років ці права було скасовано. Починаючи з 1797 року отамана Чорноморського війська — так воно стало називатися — призначав російський уряд, а посади військового судді й військового писаря були ліквідовані. 

Для російської влади козаки були  засобом захисту прикордоння  Кавказу. Оскільки на той час Кубань була прикордонням, де спорадично виникали військові конфлікти, то чорноморці  залучались до придушення виступів місцевого населення або для боротьби з горцями на Кавказі. Так, починаючи з 1830-х років козаків активно переселяли на південь, у регіон Кавказу, для відбуття військової повинності, а потім вони оселялися там. Російській владі також важко було зупинити потік українських переселенців-селян, які втікали з регіонів України, куди насувалось кріпацтво. Саме тому починаючи з середини XIX століття на Кубані з’являються нові станиці на український лад і з українськими назвами. На території Кубані починає розвиватись українська культура, укріплюються українські традиції. 

Російська влада вбачала в цьому загрозу для себе, а тому активно залучала переселенців інших національностей

Так, сюди активно прибували старовіри, які зазнавали переслідувань, а також донські козаки. Також імперська влада вирішила організувати змішане Кубанське козацьке військо, утворивши його з числа чорноморських козаків і лінійних частин донських козаків. Як наслідок — ця структура втратила свої зв’язки з Запоріжжям, зокрема й через заборону використовувати запорізькі символи, а також до того, що український рух на Кубані піддавався ще більшому придушенню. З цього часу розпочалась русифікація краю, московська «інтелігенція» брала на сміх українську мову, культуру й насаджала російські порядки. Особливо це було поширено в кавказькому регіоні, основу населення якого становили українські переселенці. 

Роки Першої світової війни й подальші події громадянського протистояння мали великий вплив. Козаки йшли на війну цілими станицями, батько з сином разом воювали, на чолі  загонів стояли козацькі старшини, а тому в їхніх частинах панували підтримка, братерство й впевненість у своїх силах. Козаки брали участь у найбільш кровопролитних битвах на різних театрах бойових дій. 

Революція 1917 року пожвавила політичне життя на цій території. Сформувалось декілька політичних течій, у тому числі й українська. Були відновлені кубанські козацькі органи влади, хоча зросійщена й російська інтелігенція вбачала в цьому «зраду Росії». У жовтні того ж року було створено Кубанську законодавчу раду, Кубанський крайовий уряд, а після більшовицького перевороту Кубань стала одним із першим осередків опору більшовикам. 

У січні 1918 року було проголошено про утворення Кубанської Народної Республіки в складі майбутньої федеративної Росії

16 лютого того ж року Кубанська Народна Республіка стала самостійною одиницею, проте після об’єднання з білим рухом для свого захисту потрапила в залежність від нього — і про самостійність уже не йшла мова. Сам же білий уряд не цурався відверто виступати проти тих, хто боровся за самостійність чи пропагував проукраїнські ідеї, нерідко вдавався в тому числі до репресій проти таких осіб.

З 1917 року, незважаючи на протидію російської інтелігенції, кубанці налагоджували зв’язок з УЦР. Так, члени кубанської делегації були введені до складу УЦР, а різні кубанські проукраїнські організації виступали за об’єднання з Україною. Робота в цьому напрямку пожвавилась унаслідок більшовицького перевороту, українці й кубанці намагались домовитись разом боротись проти більшовиків, однак ці плани не втілились у життя. 

За гетьмана Скоропадського Кубань була за крок до приєднання до України

Так, у травні 1918 року, без повідомлення про це керівників білого руху до Києва прибула делегація Кубанської ради, на зустрічі з якою обговорювався план приєднання Кубані до України, а також план її звільнення від більшовиків. Але через те, що білий рух самостійно звільнив Кубань ці плани не здійснились. Надалі між Україною та Кубанню були встановлені дипломатичні зв’язки. На жаль, Кубань за весь час керування очільника білого руху Денікіна була під тиском білого уряду, який намагався запровадити тут свої порядки й показати, що генерал Денікін був головним діячем на Кубані. Натомість представники КНР усіляко ігнорувались, у тому числі під час зустрічей із міжнародними делегаціями. 

Після встановлення більшовицького панування на Кубані відбувалась активна протидія їхньому режиму з боку козацьких отаманів, які, як і на території України, не збирались просто так віддавати свої землі на грабунок совєтскій владі. Так само, як і в Україні, для покращення ставлення населення до нової влади на Кубані було запроваджено політику українізації та НЕПу, але ці заходи були нетривалими. Невдовзі розпочалися процеси русифікації, колективізації та наступу на інтелігенцію. Через політику «розкуркулення» декілька сотень тисяч українських сімей було виселено до інших регіонів. Унаслідок Голодомору загинуло понад 1 мільйон осіб. Під час Великого терору 1937–1938 рр. були вбиті тисячі представників інтелігенції. Населення Кубані активно заміщувалось переселенцями з Росії. 

Усі ці заходи призвели до того, що український рух на Кубані згас. Наразі колись яскравий український край забув свої корені, свою культуру й традиції і став схожим на інші сірі російські регіони.