Колабораціонізм у роки Другої світової війни: український досвід у європейському контексті

У широкому сенсі колабораціонізм являє собою співпрацю з загарбниками на окупованій території. 

Зародився цей термін як позначення співробітництва з гітлерівськими окупантами в роки Другої світової війни. Спочатку ним таврували вішизм — колаборацію французів з німцями в рамках режиму Віші. Згодом межі вживання терміна розширилися через діяльність Квіслінґа в Норвегії. З часом колаборантами почали називати всіх, хто підтримував і допомагав гітлерівцям на своїй землі.

Колаборація могла бути добровільна й примусова, але часто відрізнити одну від одної не вдавалося так просто. 

Масштаб цього явища в роки Другої світової війни вражає. Лише в збройні сили Німеччини було залучено понад 1 млн 800 тис. осіб з окупованих територій. Крім того, співпраця з нацистами відбувалась і в господарчій, політичній, адміністративній сферах, тож точну цифру вирахувати неможливо.

Військовий колабораціонізм — одне з тих явищ, що викликають найбільше негативних емоцій. З іноземців німці сформували 59 дивізій, 23 бригади, кілька окремих полків, легіонів і батальйонів.  Для порівняння: станом на 1939 р. Польща могла виставити 39 піхотних дивізій. Перелічити всі колаборантські сили нам не дозволить наш формат, але можна назвати найвідоміші, частину з яких ви точно знаєте: 

— Дивізія «Руссланд»;

— Полк СС «Вікінг»;

— РВА (більш відома російською абревіатурою РОА);

— грузинський, вірменський і азербайджанський легіони Вермахту;

— дивізія СС «Галичина»;

— 1-а естонська, 1-а і 2-а латиська дивізії СС;

— дивізія СС «Нібелунг»;

— дивізія СС «Шарлемань» і багато інших.

Створювалися норвезькі, хорватські, боснійські, албанські, нідерландські, данські, фінські, бельгійські, російські, українські, білоруські, угорські, словацькі, естонські, латиські, литовські збройні загони, не враховуючи формувань з представників дрібніших національностей, що служили в поліції чи в утвореннях інших народностей.  Для німців ця співпраця була вкрай вигідна: вона не тільки збільшувала їхні збройні сили, а й дозволяла тримати в покорі окуповані землі руками самих місцевих жителів.

Значно складніше зрозуміти причини, що штовхали населення загарбаних територій до співпраці з жорстоким режимом.

Здавалося б, усе очевидно. Радянська історіографія активно просувала універсальну тезу: колаборанти бажали вислужитися перед загарбниками й таким чином отримати певні матеріальні блага. Сучасні українські історики часто вказують на інше: націоналістичні кола, затиснені між Німеччиною і Радянським Союзом, прагнули «в тіні» нацистського режиму вибороти свою незалежність.

Колабораціонізм у кожній країні мав свої особливості, які потрібно детально розбирати окремо, щоб зрозуміти суть. Звернімося до нашого історичного досвіду. Багато хто погоджувався на співпрацю з нацистами через ненависть до радянської влади. Це й колишні офіцери царської армії, дворяни й заможні люди, постраждалі внаслідок революції, репресовані у 20–30-х роках, їхні родини, численні «куркулі» й «підкуркульники», врешті-решт, ті, хто пережив Голодомор.

Українські землі, що вже здобули незалежність за часів Української революції 1917–1920 років, пізніше окупувала радянська росія, тож колаборація з німцями розглядалася як боротьба проти радянської окупації. Особливо актуально це звучало на заході України, бо ці землі були приєднані до СРСР лише у вересні 1939 року.

Початково український колабораціонізм був спричинений не співчуттям до нацистського режиму, а ненавистю до комуністичного.

Необхідно брати до уваги, що перебування в Австро-Угорській імперії зробило галичан терпимими до німецької мови й німецького панування; усе ХІХ століття західні українці вважали австрійську владу захисником від свавілля поляків.

Урешті, самі німці сприяли поглибленій колаборації з Західною Україною, розділивши колишню УРСР на дві частини: дистрикт «Галичина» на чолі з Отто Вехтером, де режим у цілому був лояльний до українців, і Рейхскомісаріат «Україна», очолений Еріхом Кохом, де умови життя були значно гірші. 

Сама радянська влада штучно розширювала рамки колабораціонізму, видавши наказ № 270, за яким кожен, хто потрапив у полон, оголошувався зрадником.

Українці служили в кількох частинах, створених чи керованих німецькою владою. Це батальйони «Роланд» і «Нахтіґаль» (1941–1942 рр.), Поліська Січ Бульби-Боровця, дивізія СС «Галичина», 109-й, 114-й, 115-й, 116-й, 117-й, 118-й, 201-й українські батальйони шуцманшафту (допоміжної німецької поліції), Українське визвольне військо (так і не було остаточно сформоване) і Українська національна армія (також не встигла вступити в стрій, лише була проголошена у квітні 1945 року).

ОУН-б і ОУН-м так чи інакше намагалися спертися на Німеччину для протистояння СРСР. ОУН-м до кінця залишалася на пронімецьких позиціях, а ОУН-б перейшла до опору німцям після ІІ конференції у квітні 1942 р.

Росіяни полюбляють закидати українцям великі масштаби «зради» вітчизни, забуваючи при цьому, що на німецькому боці діяла не тільки Російська визвольна армія генерала Власова, а ще й Російська народна визвольна армія (вона ж «Бригада Камінського»), 29-а і 30-а гренадерські дивізії СС (відповідно перша і друга російські), дивізія «Руссланд» (з березня 1945 року — 1-а Російська національна армія), 15-й козацький кавалерійський корпус СС, Російський корпус, Бойовий союз російських націоналістів.

Висновки для себе кожен зробить самостійно. Ми ж просто хочемо ще раз наголосити: співпраця з загарбниками в роки Другої світової війни — поширене явище, яке не можна закидати якомусь одному народу. Мотиви в усіх різні: це «менше зло», страх за життя, безвихідь, сліпа віра в зовнішнього рятівника, кар’єризм тощо.

Як на це реагувати? Не виправдовуючись, об’єктивно й неупереджено оцінювати факти, сприймати їх такими, якими вони є в дійсності. Історія не знає поділу на чорне і біле. Надмірна ідеалізація, так само як і шаблонні звинувачення, абсолютно неправильна.