Статті

Відома галичанка, педагогиня і чудова українська поетеса, яка оспівувала красу Карпат. Новаторка та експериментаторка, авторка таких популярних рядків як: «Скочив зайчик в тернину і роздер кожушину, йде лисичку просити кожушину зашити» та «Скочив котик, сів на плотик, миє ротик і животик…».

Героїня нашого сьогоднішнього допису творила з душею і не гналась за славою. Вона писала веселі й добрі віршики, хоч і мала зовсім не казкове життя. Марійка Підгірянка присвятила життя дітям: чотирьом своїм і безлічі учнів. Вона використовувала новітні методи у сфері освіти та індивідуальний підхід до учнів. Її творчість вивчали, вірші друкували. І, що найголовніше, жінку — любили найнепідкупніші судді у світі — діти. Про надзвичайну педагогиню та її нелегке життя — далі у дописі.

«Я вірменин, що народився в Тбілісі», — так про себе говорив Сергій Параджанов — відомий кіномитець та діяч української культури. Для України він, без перебільшення, став одним із найвидатніших кінорежисерів. Сьогодні ми показуємо Параджанова таким, яким він був і в житті — генієм та творцем.

Понад 80 років тому зник Хрещатик: десятки будівель знищили вибухи та вогонь. Німці звинувачували радянських диверсантів, СРСР — німців. Одним із найпоширеніших радянських міфів про Другу світову війну є масштабне руйнування центральної частини Києва… німецькими нацистами. Та чи насправді німці зруйнували столицю? Сьогодні відкриваємо сторінки історії і розповідаємо про події кінця вересня 1941 року.

Чи чули ви коли-небудь про родину Терещенків? Так-так, ту саму відому династію підприємців, землевласників і меценатів в історії України. Один з її представників — Михайло Терещенко — був красенем та інтелектуалом, бажаним кавалером для дівчат. Та серце його належало лише одній — коханій француженці Маргаріт.

Сьогодні ми згадаємо про добро і зло, піднесення і втрату, стабільність і початок з нуля та, звичайно, любов, яка врятує світ і врятувала героя нашого допису. Про легендарний родинний скарб, оповитий таємницями, й історію кохання Михайла Терещенка та Маргаріт — далі у дописі.

На запитання, яке ми розглядаємо в цьому дописі існує дві відповіді — коротка і розгорнута. Якщо коротко, то наразі демократія в Росії неможлива. Якщо ширшу — то це буде «так», але надати таку відповідь можна буде лише через кілька десятиліть.

Сьогодні ми дослідимо витоки того, яким ми бачимо російське населення (так, саме населення, а не народ) і чому на Росії є таким популярним авторитаризм та «крєпкая рука».

Один із найтитулованіших радянських гімнастів, який за свою кар’єру здобув 11 медалей на Олімпійських іграх: сім золотих, три срібні та одну бронзову. Двократний абсолютний чемпіон із гімнастики, який роками вважався найсильнішим атлетом світу. Непереможний спортсмен та дбайливий тренер, який виховав двадцять майстрів спорту, але вони так і не змогли перевершити успіхів свого взірця.

У 1950-х роках ім’я українського гімнаста зі Львова було на вустах у всього світу. Про нього писали книжки, випускали фільми і радіопередачі, публікували численні публікації в міжнародній пресі, його портрети друкували на плакатах і марках. Один з німецьких журналів визнав його найкращим гімнастом світу. Нині Віктора Чукаріна знають здебільшого у Львові, де він працював. У цьому дописі відновлюємо памʼять про наполегливого спортсмена, який залишив по собі слід в історії як українського, так і світового спорту.

Окупація — слово, що викликає страх у багатьох народів, адже воно завжди означало страждання, втрату близьких, а іноді — позбавлення свободи, самоідентичності та волі. Росія впродовж багатьох століть у різних своїх формах проводить одну й ту саму політику — розділення супротивника зсередини, очікування слушного моменту та жорстокої окупації з метою знищення всього, що нагадує народу про його мову, культуру та право на самовизначення.
Сьогодні ми проаналізуємо всю історію методів російської окупації та розглянемо, на що йшли завойовники, аби лише утримати захоплені території та підкорені народи.

У Радянському союзі в період правління Сталіна одягатися модно було просто неприпустимо. Бажання вирізнятись забороняли і прирівнювали ледь не до державної зради. Люди, не маючи вибору, звертали увагу не на стиль, а на практичність і зношеність одягу. Відсутність імпорту, однотипні фасони, темні кольори — все це було характерними ознаками того часу. Навʼязувалася так звана «культура бідності» — твердження про те, що потрібно носити, що дають і не прагнути кращого.

У цьому дописі ми побуваємо у 40-50-х роках минулого століття і дослідимо індустрію моди. Про убогість, малий асортимент і штампування «луків» — далі у тексті.

«Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. “Один генерал дивився на них у бою і плакав”», — писав Олександр Довженко 28 листопада 1943 року у своєму «Щоденнику». Сьогодні ми поговоримо про дуже болючу сторінку в історії українського народу під час Другої світової війни — типову для Московії тактику, відомої як закидання «гарматним м’ясом».

14 червня 1941 року – ця дата назавжди вписана чорними літерами в історію Латвії, Литви та Естонії. Всього за одну ніч, немов у страшному сні, тисячі невинних людей були вирвані зі своїх домівок і насильно відправлені в невідомість. Близько 43 тисяч осіб – чоловіків, жінок, дітей, літніх людей – стали жертвами сталінського терору, що охопив тоді окуповані Радянським Союзом балтійські країни. Це була одна з перших широкомасштабних і, без сумніву, одна з найжорстокіших акцій радянської влади на новоприєднаних територіях.