Базарська трагедія: загинули, співаючи «Ще не вмерли України»

Передумови. Другий зимовий похід

21 листопада 1920 року, після запеклих боїв проти більшовиків, армія УНР  відступила на західний берег річки Збруч. Близько 26 тисяч українських вояків, які, здавалося б, програли національну-визвольну війну, осіли в Польщі.

Але це був не кінець. Готували Другий зимовий похід. Похід відбувся пізньої осені 1921 року. Чому ж тоді він «зимовий»? Насправді все просто: зима тоді прийшла дуже рано: уже в листопаді випав сніг і почалися морози. Такі погодні умови тільки псували загальний план.

Зі спогадів учасника походу Віктора Яновського: «Сніг у лісі сягав до пів метра. Козацтво ледве прокладало собі дорогу. Багато з них не мав верхнього одягу».

Усі учасники Другого зимового походу були добровольцями. Їх розділили на три групи, що діяли окремо одна від одної. Волинська та подільська групи виступили з території, контрольованої поляками, а бессарабська — румунами.

Рейд подільської групи тривав найдовше — півтора місяця. За цей час українці пройшли близько півтори тисячі кілометрів. Однак головного завдання — з’єднатися з волинською групою — військові не виконали, тому повернулися назад. Бесарабська група виявилася найслабшою. Вона повинна була відтягнути від себе більшовицькі сили на півдні, але зазнала поразки й також повернулася.

Залишилася волинська група на чолі з генералом Тютюнником, яка 4 листопада 1921 року перетнула кордон. Саме ця група була найсильнішою і містила 800–900 військових. Перший серйозний бій армія прийняла під Коростенем. На жаль, він завершився поразкою, яка віщувала трагедію.

Тютюнника намагалися зупинити й переконати повернутися в Польщу. Але він не послухав, бо надіявся, що зможе організувати масове селянське повстання проти більшовицької влади. Ця ідея провалилася: селяни бачили жахливий зовнішній вигляд наших бійців, які не мали повного озброєння та умундирування, і не квапилися діяти, ба навіть були залякані.

Підполковник Микола Чижевський згадує: «До українського війська селянство ставилося дуже прихильно, але прихильність його виявилася в допомозі пасивній: харчами, підводами, інформаціями, провідниками… Скрізь, де б не проходила дивізія, селяни говорили: „Хай вам бог допоможе знищити комуну, бо вона нас скоро жебраками поробить”». На запитання, чому селяни не скинуть ненавичної влади, була одна відповідь: «Ми самі нічого зробити не можемо, у нас нема зброї, нема одягу, а за всяке повстання, хоч би пристало до нього кілька чоловік, м#скалі нищать цілі села».

Базарська трагедія

Трагічна розв’язка Другого зимового походу настала 17 листопада 1921 року під селом Малі Міньки. Там волинська група потрапила в засідку підрозділів радянської 9-ї кавалерійської дивізії котовського. Почався безжалісний бій, у якому загинуло 400 повстанців. Сили більшовиків переважали сили українців у 40 разів, але наші воїни боролися до останнього подиху. Знаючи, що вони приречені, бійці казали: «Надій не лишалося ніяких. Тепер ішла мова лише про гідну смерть».

Зі спогадів очевидця: «Большевицькі кулемети на тачанках під’їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас. Кіннота оточила село вже з усіх боків, і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, усе перемішалось. Кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під’їхав котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишалися на полі, декотрі з них були добиті большевиками».

А вночі більшовики закрили наших полонених бійців у церкві села Малі Міньки, де котовський з комісією проводив допит. Суд більшовицької надзвичайної комісії складався з 5 осіб. 

На другий день нас вивели надвір, построїли по два, явився котовський… котовський заявив, що хто служив в червоній армії, вийшли вперед. Вийшла більша половина. Цих знову построїли і стали перевіряти, коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що „там тебе зрозуміють”».

Під селом Базар більшовики наказали місцевим селянам викопати широку й глибоку яму. 21 листопада 1921 року почалися перші розстріли «ворогів народу». Коли московити востаннє запропонували нашим військовим перейти на їхні й бік, слово взяв воїн Степан Щербак: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить». І залунало: «Слава Україні!»

А ось іще один спомин, який розбиває серце, кричить нам і майбутнім поколінням, що ми повинні берегти нашу мову, історію та культуру. Українці — це самобутній і неймовірно стійкий народ, з московитами нас не пов’язує та не пов’язуватиме нічого. Ніколи.

«Ранених не добивали, а кидали живцем до ями, разом з забитими, закидуючи скривавлену масу людей грудами замерзлої землі, що ще довго ворушилася… Це були вже відрухові конвульсії конаючих людей, злегка присипаних землею. У час розстрілу всі засуджені проявили надзвичайну мужність. Вмирали в обіймах, співаючи: „Ще не вмерли України…”»

Убили 359 повстанців.

Наймолодшому було 16. Цікаво, що серед командирів однієї сотні був німець: «У найтяжчі моменти він завжди, ніби якась мара, з’являвся зі своїми кулеметами на допомогу. Не володіючи добре українською мовою, він, одначе, дуже не любив, коли хтось говорив по-московськи: „Касапи похані”».

Після цих подій Юрій Тютюнник і ще 120 людей його штабу змогли вирватися з оточення і перейти кордон. Потім, коли на допиті в Тютюнника запитували про його позицію, він гучно відповідав: «Якщо Дмитро Донцов не змінив своїх націоналістичних поглядів, то я, як і завше, їх підтримую, бо є за духом націоналістом».

Доля катів: Що ж до катів, що поставили свої підписи під смертними вироками 359 героям, то четверо з них були розстріляні під час сталінського терору, а котовський був убитий за загадкових обставин у 1925 році.

Ушанування жертв Базарської трагедії вперше відбулося в 1941 році в умовах німецької окупації. Його  організував член ОУН Олег Ольжич, проте відразу після того нацисти заарештували кілька сотень учасників та інших представників інтелігенції. Більшість із них розстріляли. ОУНівці назвали цю криваву подію другим Базаром. «Ще не вмерли України» звучала вдруге…