Петро Шелест: компартійний діяч, який захищав козаків та повертав Україні ідентичність

«Радянський українофіл» із козацьким корінням

Уродженець слобожанського села Андріївка під Харковом, Шелест ніколи не цурався свого походження. Навпаки — він відкрито пишався козацьким корінням.

«За розповідями батька, його прадід, Шелест Степан, був сотником у Запорізькому війську. Очевидно, був хоробрим воїном, бо похований з почестями і військовими відзнаками в Холодному Яру під Чигирином», — згадував він у мемуарах.

Не дивно, що за його керівництва в Україні почався справжній бум на вивчення історії козацтва. Це неймовірно дратувало Москву. Головний ідеолог брежнєвської епохи якось влаштував Шелесту гучний скандал, волаючи: «Архаїзм – ці ваші козаки!». Відповідь українського очільника була блискавичною і жорсткою: «Якби не козаки, то й тебе б тут не було – козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків».

Маючи за плечима роки роботи в Росії та зрусифікованих індустріальних центрах (Харкові, Маріуполі, Києві), Шелест звик до російської. Проте, очоливши ЦК Компартії України, він принципово намагався говорити українською. Для всієї республіканської номенклатури це стало чітким сигналом: мову треба поважати.

Від «Куреня» до кінофільму: масштаби культурного опору

«Побутова українізація» того часу була повільною, але помітною. Письменник Іван Дзюба згадував, як на околицях столиці раптово почали виростати ресторани з етнографічним колоритом — «Курінь», «Наталка-Полтавка». Вивіски зі словом «Україна» заполонили вулиці. Московські куратори лютували, закидаючи Шелесту, що українськомовні написи з’явилися навіть у Севастополі.

Звісно, можна сприймати таку «побутову українізацію» як щось не дуже серйозне. Однак її не варто недооцінювати, адже за «побутовою» площиною стояли куди серйозніші, системні кроки. Наведемо ще декілька прикладів:

• Народне паломництво до Канева: Грандіозне святкування 150-річчя Тараса Шевченка. Попри радянську «показуху», це перетворилося на справжнє національне свято за участю світової інтелігенції.
• Порятунок фільму «Сон»: Шелест особисто захистив від заборони відверто національний фільм про Шевченка (режисер В. Денисенко, сценарист Д. Павличко).
• Державні ювілеї класиків: Масштабно відзначили 200-ліття Івана Котляревського та 100-ліття Лесі Українки
• Захист спадщини: За його сприяння Петро Тронько створив знаменитий музей у Пироговому (1969), розквітнув ансамбль ім. Павла Вірського, та був збудований палац культури «Україна» (1970).
• Історична пам’ять: Видання унікальної багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР» — проєкту, аналогів якому не було в жодній іншій радянській республіці.
• Реабілітація попередників: Кроки до відновлення забутих імен діячів українізації 1920-х років.

«Інтернаціоналізм чи русифікація» та крамольна книжка генсека

Хоча репресії проти дисидентів тривали (це була загальносоюзна лінія КДБ), Шелест намагався зберегти простір для лібералізму. Він віддавав перевагу ідеологічним дискусіям, а не сліпому терору.

Яскравий приклад — ставлення до вибухової праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Замість того, щоб просто знищити книгу, Шелест дозволив видати її для «службового користування» і розіслав по обкомах партії для ознайомлення і пошуку контраргументів.

Своєрідним політичним маніфестом самого Петра Шелеста стала книга «Україно наша Радянська» (1970). Звісно, вона була написана в межах компартійної цензури і бачила Україну лише частиною СРСР. Але сторінки були просякнуті такою щирою гордістю за українське минуле та сучасне, що Москва відчула в ній небезпечний «націоналізм». Більше того — автор обережно, але ризикнув згадати про Голодомор 1933 року.

Падіння та історичний спадок

Така самостійність не могла минутися безслідно. Лінія Кремля була спрямована на створення безликого «радянського народу», і діяльність українського лідера йшла з нею в жорсткий розріз.

У 1972 році Шелеста усувають від керівництва республікою та забирають до Москви. Вже навесні 1973 року журнал «Комуніст України» публікує розгромну статтю на його книгу. Автору закидали ідеалізацію Запорізької Січі, брак уваги до «перемоги Великого Жовтня» та порушення класового підходу. Книгу «Україно наша Радянська» масово вилучали з бібліотек і пускали під ніж.

Петро Шелест міг би обрати легкий шлях — стати слухняним манкуртам-«інтернаціоналістом» і випалювати все українське, як це робив його наступник Володимир Щербицький. Але він обрав складніший маршрут. Навіть маючи комуністичні погляди, він усвідомлював себе українцем і захищав українську ідентичність.

Вже у поважному віці він підтримав Акт проголошення незалежності України. А попри багаторічну московську прописку, свій останній спочинок заповідав знайти на рідній землі — у Києві. Історія довела: він був чи не єдиним радянським керівником УРСР, який по-справжньому боровся за її обличчя. І вже за це його ім’я заслуговує на належне місце у нашій історичній пам’яті.