Кавказ і Дагестан: століття боротьби з імперією

Давня земля і її народи

Дагестан здавна називали «країною гір». Тут жили десятки народів — аварці, даргінці, лакці, лезгини, кумики та інші. Вони мешкали поруч, але у відокремлених комунах-аулах. У кожного була своя мова, традиції і старійшини. Попри відсутність єдиної держави, кавказці відчували приналежність до спільного простору, який об’єднувала ісламська віра та гірський спосіб життя. Ще в середньовіччі сюди доходили армії персів та османів, які намагалися навести свої порядки. Щоправда, жодна з великих імперій так і не змогла повністю підкорити гірські народи: кожне ущелинне село було неприступною фортецею. Ця традиція незалежності пізніше стане ключем до розуміння, чому завоювання Кавказу Росією розтягнулося на століття.

Перші контакти з Росією

Справжній «похід у гори» почався в 1722 році, коли Петро I здійснив Перський похід і вперше спробував закріпитися в Дагестані. Утім початком тривалої Кавказької війни більшість істориків називають пізніший період, а саме 1763 рік — дату будівництва фортеці Моздок. Вона стала символом російської експансії і сигналом для горян: на їхні землі прийшла нова сила.

Саме тоді на Кавказі зародилася усвідомлена організована протидія. У 1785 році чеченець шейх Мансур оголосив «священну війну» проти «невірних», закликавши горян до єдності. Це був перший випадок, коли релігійні гасла змогли подолати мовні та культурні бар’єри й об’єднати десятки племен у спільному русі.

Чому Кавказ був потрібен Росії

Для імперії Кавказ не був самоціллю. Це був коридор до Закавказзя, Близького Сходу й навіть Індії. Щоб тримати під контролем стратегічні дороги, Росія мусила не лише зайняти низини, а й підкорити гори. Інакше кожна фортеця залишалася б під постійною загрозою набігів. Тому російські генерали будували мережу укріплень, а за потреби палили аули, нищили поля, виганяли худобу, щоб зламати опір місцевого населення. Особливою жорстокістю славився генерал Єрмолов, який казав, що «страх сильніший за гармати».

Імам Шаміль і Кавказький імамат

У XIX столітті рух горян набув нової сили. У 1834 році на чолі визвольної боротьби став імам Шаміль. Він поєднав релігійну ідею газавату (священної війни) з талантом полководця. Його резиденції в Дарго та Ведено стали символами незалежності. Під проводом Шаміля кавказці знищили Чорноморську лінію фортець, завдали поразки російському війську в Даргінському поході, а на піку боротьби контролювали майже всю Чечню і значну частину Дагестану.

Російські втрати були колосальними: похід на Дарго в 1845 році стало для царської армії справжньою катастрофою. Але зрештою чисельна перевага імперії, внутрішні розколи та виснаження гірських громад призвели до поразки. У 1859 році Шаміль здався під Гунібом. Це стало переломним моментом: організований опір згас, і в 1864 році Кавказьку війну оголосили завершеною.

Тривалість війни: століття опору?

Офіційно у РФ заведено вважати, що протистояння з народами Кавказу тривало 47 років (з 1817 до 1864 року). Інші ж дослідники починають відлік із початку анексії Грузії (1801 рік), що становить 63 роки. Самі ж кавказькі народи вважають, що війна почалася тоді, коли росіяни звели фортецю Моздок — цілих 101 рік. У будь-якому випадку, це був найдовший конфлікт в історії російської імперії.

Чому підкорити Кавказ було так важко

1. Гори й ізоляція аулів робили кожну військову операцію виснажливою.
2. Відсутність централізованої влади — навіть після поразки одного племені інші продовжували боротьбу.
3. Ідеологія ісламу та суфізму об’єднувала різні народи під ідеєю священної війни.
4. Жорстокість імперії тільки зміцнювала ненависть. Спалені аули й депортації перетворювали війну на питання виживання.

Росіяни й кавказці: ставлення одне до одного

У російському дискурсі горян часто описували як «дикунів» чи «варварів», нездатних до цивілізації. Царська пропаганда зображувала їх то жорстокими, то наївними дітьми гір, які потребують «виховання». Імперія навіть вимірювала об’єм черепів горян, щоб довести власну «вищість».

Для кавказців же росіяни були чужинцями, які принесли війну, податки й примус. Однак ставлення було не однозначно негативним. У текстах згадується, що дагестанці часто відрізняли росіян від українців: перших вважали колонізаторами, других — солдатами, що нерідко опинялися на Кавказі проти своєї волі.

Окупація і мухаджирство

Після капітуляції імама Шаміля в 1864 році імперія вдалася до масових депортацій. Тисячі людей змусили переселитися до Османської імперії. Часто їх гнали до чорноморських портів узимку, саджали на переповнені кораблі. Багато хто померли у дорозі, інші потрапили в рабство. За оцінками, мухаджирами стали до 600 тисяч осіб. Це була справжня трагедія: цілі народи зникли з Кавказу, як-от убихи. А ті, хто лишився, втратили значну частину земель, які заселили козаки та росіяни.

Пам’ять і сучасність

Сьогодні в Росії офіційна пам’ять про Кавказьку війну суперечлива. Ім’я імама Шаміля можуть використовувати як і символ єдності з Росією, так і боротьби проти неї.

У Дагестані ж зберігається пам’ять про Шаміля як про героя спротиву. Водночас регіон переживає складні часи: бідність, безробіття, міжетнічні конфлікти. Радикалізація і досі призводить до кривавих терактів, як у Дербенті та Махачкалі у 2024–2025 роках.

Для України пам’ять про Кавказ також важлива: від Шевченкової поеми «Кавказ» до участі українців у тих подіях — часто примусовій. Це формує розуміння спільної долі поневолених народів, які бачили імперське «визволення» зовсім не як благо, а як трагедію.

Висновок

Війна за Кавказ тривала десятиліттями і стала символом колоніальної жорстокості Росії. Для дагестанців і сусідніх народів це була боротьба за свободу і виживання, для імперії — коридор до нових завоювань. Історія цієї війни показує, чому й досі Кавказ залишається регіоном, де минуле не відпускає сучасність, а спогад про Шаміля, Мансура чи мухаджирство живе в щоденній політиці та культурі.