Як шістдесятники святкували Різдво в таборах: 12 страв і коляда за колючим дротом

У 1972 році репресивна хвиля досягла своєї вершини

Заарештовано багато письменників, літературознавців, перекладачів, вчителів, науковців, митців. Їх нарікали «ворогами народу» просто через патріотичну позицію і небажання прогинатись під систему. Заступниця директорки з розвитку харківського Літературного музею, філологиня Тетяна Пилипчук каже: 

«Їм було дуже важко в ув’язненні… Люди, які потрапляють в ув’язнення тільки тому, що вони хочуть вільно мислити, поважити власну гідність і гідність інших людей — це справді важка ситуація. Тим більше, що вони виступали проти тих несвобод, проти тих принижень, які були в основі радянської системи. Вони не думали, що їхні виступи за системні зміни можуть закінчитись ув’язненням. Вони думали, що не може бути нового 1937 року…».

У таборах шістдесятники хотіли святкувати релігійні свята

Спочатку не через великі релігійні почуття, а просто, щоби показати, що вони памʼятають свою національну ідентичність і продовжують боротьбу. Взагалі, шістдесятники в цьому плані не були новаторами — ще в 1950-х роках київський студентський Клуб творчої молоді запропонував колядувати й щедрувати по квартирах киян. І, знаєте, українців це захоплювало. Пізніше студенти організовували навіть цілі вертепи. Але лише в таборах борці почали розуміти важливість цього свята.

За словами Тетяни Пилипчук: «Якщо говорити про наших шістдесятників, то таких істинно віруючих від народження було дуже мало… Дотримання церковних традицій більше характеризувало західну частину України — Львів, Львівську область. А київські або харківські шістдесятники зростали в родинах, де вже не практикувалося християнство. У будинках могли тримати ікони, могли бути якісь спомини про традиції, навіть могли їх дотримуватися, але християнство не практикувалося як віра».

Святкувати Різдво в таборі було нелегко — заважало безгрошівʼя, заборона совком релігії, злі охоронці. Офіційно всі свята в ув’язненні «відзначалися» посиленням конвою і загостренням режиму. Але шістдесятники не здавались і знаходили вихід із ситуацій. Наприклад, спочатку вони дарували одне одному радянські листівки, згодом почали виготовляти свої. Так, художник Опанас Заливаха створив серію оригінальних листівок, які потім дарував друзям.

До різдвяного столу шістдесятники починали готуватися ще з літа

Якщо комусь діставалася посилка(їх дозволяли отримувати лише з другої половини строку — раз на рік по 5 кілограмів з обмеженим асортиментом), то засуджені замовляли в родичів грамів 30–50 маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все зберігали до свят. Надія Світлична згадувала, що навіть якщо хтось хворів, то запас продуктів на Різдво чіпати було заборонено.

Дослідниця Пилипчук коментує: «Дванадцять страв, кутя, узвар, прикрасити камеру, заспівати колядку, спробувати зробити свічечку — все, що було традиційним для українського Різдва, намагалися відтворити в камері… Краще це вдавалося жінкам».

Тепер поговорімо про традиційні 12 страв

Кутю готували з перловки, яка входила в стандартний табірний пайок. Напередодні Різдва цю крупу переставали давати засудженим, але вони виловлювали її з каші й ховали в снігу біля барака, використовуючи таким чином природний холодильник. Мед і мак передавали родини. Жінки збирали сухарі в їдальні й робили з них коржі. Їх замочували в гарячій воді, в якій заздалегідь розчиняли цукерки «Рачки». Якщо пощастить, то такий собі тортик можна було помазати навіть джемом. Для узвару брали сушку, яку також присилали родичі й друзі. Так потроху українці збирали потрібну кількість страв, а якщо декілька страв не вистачало, то окремо рахували хліб і сіль, узвар та чай.

Надія Світлична писала

«Табірні страви ми за традицією лишали душам померлих і кликали їх до свого столу нарівні з живими… Часом тяжко було їх навіть розрізнити: загибла Алла Горська була так само в іншому світі, як і наші живі діти та батьки. Неначе в Галичевій пісні: “Я за мертвими давно не плачу — Я ж не знаю, хто живий, хто мертвий”».

З першою зіркою шістдесятники сідали за стіл

Дошки табірного столу були прикрашені вишитими серветками, а над столом висіла вишивана в бараці Орисею Сеник різдвяна декоративна закладка. Також до свята вишивали маленькі іконки, ескізи для яких розробляла львівська художниця Стефанія Шабатура. На столі могла ще бути гілочка сосни, прикрашена вишиваними свічками. Вони були різного кольору й перед відбоєм заарештовані могли обрати ту, що припала до смаку та забрати з собою. Справжні свічки теж хотілося запалити. Так, парафін зішкрібали з головок сиру (які надсилали рідні) й протягували крізь нього гніт.

Про співи колядок філологиня Пилипчук каже: «Ув′язнені жінки співали так, щоби чоловіки в сусідній зоні (що була через паркан від жіночої) могли почути, як жінки виконують колядки. Щоби хоч якийсь зв’язок відновити. Пізніше при нагоді Світлична запитала Василя Стуса: “Чи чули ви, як ми співали колядки?”. І Стус відповідав: “Та ну, чули, що щось там пищало…”».

І, справді, радянська влада не забороняла фольклор, але робила його таким сміховинним і штучним, що відгуки цього ми можемо бачити в речах, які нині називають «шароварщина». 

На останок Світлична додавала про Різдво в таборах

«Можливо, я створила тут надто ідилічну картину [у своїй розповіді — примітка авторки статті]. Може, вона не була такою насправді, адже були там ще й інші дійові особи: озброєний конвой на вишці, наглядачі, які в усьому вбачали порушення режиму, і стукачі, які крутилися тут-таки, поміж нами. Але те все відсіялось із памʼяти, як полова — лишилося те, що становило нашу суть: спільний настрій, спільна радість і спільні біди — все на отому вишиваному чотирикутнику, як на долоні».

Ось тільки Різдво 1975 року було іншим. Жінка згадувала: «… з нашого столу майже всіх порозвозили по карцерах і табірних тюрмах. 10 грудня 1974 року ми оголосили страйк. У той Різдвяний вечір я була сама в холодній порожній камері Яваського карцеру. Замість столу в тій камері прибито вузеньку дошку, замість стільця — вкопано стовпчики. У куті велика „параша”, на стіні припнуті на замок нари, які відчиняли, тобто опускали дошки, тільки на ніч».

Отже, своєю стійкою позицією та патріотизмом шістдесятники зберігали справжній дух Різдва. Їхні майстерно вишиті серветки, старанно приготований стіл, казкові колядки пробивали браму контролю. І навіть будучи за колючим дротом, українці почували себе вільними, тому вільно й святкували Різдво.