Дон Жуан Павло Тичина: 6 нещасливих кохань і 1 одруження

Невзаємне кохання юності з Чернігова

У молодості Павло часто закохувався, проте успіху в любовних справах не мав. Першим коханням Тичини вважається Ляля з Чернігова, з якою поет познайомився, навчаючись у цьому місті. Саме на честь дівчини чоловік взяв псевдонім Лялич і почав виступати з ним як композитор. Однак спогадів про цей недороман більше немає.

Дочка Коцюбинського

Наступним обʼєктом симпатії Тичини стала Оксана Коцюбинська, дочка того самого Михайла Коцюбинського. 

Імовірно, саме цій дівчині письменник присвятив вірш «Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов». Проте й тут Павла спіткала невдача — дівчина відмовила, натомість вийшла заміж за іншого й померла молодою під час пологів.

«В моїй душі засвітився вогник…»

Про цю любовну історію Тичини дізнались лише в 1960-х роках, коли побита таборами й прикута до ліжка авторка й літераторка Олена Журлива вирішила написати про свої стосунки з Павлом. Така інформація зовсім не сподобалась дружині письменника, а тому вона знищила ці спогади. У архіві Олени Журливої збереглася тільки одна сторінка без початку й кінця, де згадується Тичина, який приніс жінці проліски та цукерки. Також там була записка від нього: «В моїй душі засвітився вогник, який ніяк згаснути не хоче». На це жінка лише посміялась, а от Павло, до речі, не образився на неї, а до кінця життя надсилав Олені гроші на лікування.

Любовний трикутник

Найпопулярніша історія кохання Тичини. Згадаємо Інну та Поліну Коновал. Саме Інні(або, як чоловік називатиме її, Нюсі) був присвячений вірш «О панно Інно, панно Інно!..». Сумно, бо ж Інна кохала поета, а ось він кохав Поліну й укотре невзаємно. Вважається, що саме Поліна була першим сильним коханням поета. 22-річна красуня, яка займалась музикою та прекрасно співала, не могла бути непоміченою. Дівчина була тою самою музою, яка давала Тичині мотивацію писати в 1913–1917 роках.

Павло ідеалізував Поліну, бачив у ній рідну душу, захоплювався розумом, та дівчина соромилась хлопця і часто над ним кепкувала. Пізніше вона вийшла заміж за чоловіка, який вороже ставився до української культури. Тичина картатиме себе за почуття, намагатиметься забути, та все одно принесе Коновалам перший примірник збірки «Сонячні кларнети» й присвятить Поліні цикл «Панахидні співи». Кажуть, що після цієї нещасливої історії молодик навіть хотів піти в монастир.

«Моя Весна» й кузина Наталя

Сестра Поліни — Інна-Нюся намагалась стати для Павла новою коханою. Вона любила чоловіка, зізналась йому в цьому, та все одно не могла замінити Поліну. Так і зʼявився вираз «Моя Весна», який потім перекочує у вірші поета.

Доля жінки склалась трагічно — молодою вона померла від сухот. Тичина згадував про це так: «Померла Нюся. Оттепер уже для мене Поля зовсім не існує. В Нюсі я довго ще любив Полю».

Але письменник помилявся — Поля ще довго існуватиме в його житті. Вона звертатиметься до чоловіка по допомогу, проситиме звільнити її брата з вʼязниці. Збереглись навіть її листи: «Павлусь! Мені дуже треба тебе побачити, зайди до мене! Я з дитиною у Києві тільки удвох». Хоча Тичина на той момент і був у стосунках, та все одно приходив до колишнього кохання. Його добре запамʼятала дочка Поліни — вона недолюблювала чоловіка через те, що мала в школі вчити його вірші. 

Дослідники вважають, що Павло любив двох дівчат одночасно й ще захоплювався їхньою кузиною Наталією. Чоловік познайомився з нею в селищі Добрянка, куди приїхав відволіктись від буремного життя. Там вони проводили час разом, гуляли в лісі. Саме цій дівчині поет присвятив вірш «Зоставайся, ніч настала…».

Та й тут нічого не вийшло — Наталя хворіла на сухоти. Тичина навіть і не знав, що бачить кохану востаннє, коли їхав до міста. Помираючи, знедолена надіслала останнього листа: «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталя». Павло довго плакав. До речі, лише одну жінку Тичина в своїх віршах називав «кохана» — і це була Наталя.

Студентка Ляля

Улітку 1920-го року Тичина вирушає на хутір у Межигірʼї та пише в щоденнику: «Знову захотілось самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею». Ця Ляля, насправді студентка-художниця Олена Ржечицька, якою 30-річний письменник був дуже захоплений певний час.

Ось збережений запис про Лялю: «Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі… Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був. Цікаво й страшно». 

Проте й тут хепі-енду не вийшло — Ляля вийшла заміж за художника Василя Кричевського-молодшого. 

Та, яку так довго шукав

Свою дружину, вірну та єдину, Тичина шукав багато років, а вона ж була увесь цей час на Деміївці, вулиці Кузнечній. Павло винаймав квартиру в жінки, яка мала 16-річну дочку Ліду. Пізніше Ліда почала проявляти знаки уваги до поета — приносила книги, давала поради, слухала вірші, але все ще зверталась до нього на «ви».

Почуття зароджувались повільно — спочатку Тичина написав у своєму щоденнику перед іменем Ліда слово «Моя», далі закрутив роман з Лялею та все ж повернувся назад. У період 1923–1934 років Павло жив у Харкові, а Ліда в Києві, проте їхні почуття на відстані лише підсилювались. Поет написав близько 200 листів до дівчини: «Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка — хорошая і славна дівчинка… Пишіть до мене, котенятко».

Зрештою Тичина повернеться в Київ і ще довго ховатиме Ліду у ванній, коли до нього приходитимуть гості. А якщо ті й помічатимуть її, то Павло швидко казатиме, що вона його бібліотекарка. 

Змінити ситуацію вирішила мама Ліди — вона  зачинила молодих людей у кімнаті. Вечоріло, Ліда очікувала на зізнання, а Павло все крутився на дивані. Потім запитав: «Чи можу я вас поцілувати?» Ліда відповіла, що так. Павло зняв із носа пенсне, чмокнув Ліду в щічку, надів пенсне й склав руки на колінах. 

Одружився чоловік на Ліді за 17 років після знайомства, у віці 48 років, проте дітей пара так і не мала. Увесь проведений час разом для жінки буде скарбом. Ліда буде коханкою, другом, помічницею, літературною критикинею. Ще жінка любитиме в жарт називати поета «дівчачуром», тобто бабієм, а ще «хлопчаком, що дружить із дівчатами».

Подружжя прожило разом 44 роки, а знайомі були пів століття. Павло помер першим, після його смерті Ліда зберегла архів й атмосферу в спільній квартирі. А ще жінка переглянула щоденники чоловіка й знищила все, що, як вважала, може йому нашкодити — від згадок про інших жінок до прізвища Хвильового. Все для того, щоби коханий не пішов у забуття. Зробила це з почуття любові. І таки досягла свого — Тичина залишився в історії.