«УПА стріляла в спину Красній армії» — роз’яснюємо один із найголовніших міфів в історії України

Ворогом УПА не була Красная армія

Історія вказує на те, що Українська повстанська армія воювала проти Совєтського Союзу так само, як і проти Третього Райху, вбачаючи в СССР такого самого агресора й ворога незалежності України, як і в Третьому Райху. Однак ворогом УПА була не Красная армія, а компартія, НКВД й інші елементи репресивної системи Совєтського Союзу — ті, хто поневолював людей безпричинно, безпідставно, хіба тільки тому, що вони українці. Українців репресували сотнями, тисячами:  вивозили й саджали в тюрми, у концтабори.

У лютому — березні 1944 року Красная армія здійснила наступ на територію Західної України. У той час на Волині й Галичині активно діяла УПА, яка до того протистояла нацистським військам. Красная армія також представляла ворожий українській державності тоталітарний режим, але ставлення до неї було принципово інше.

УПА заборонялося вступати в бій

Перед самим вступом Красної армії на територію Західної України, 24 грудня 1943 року, командування УПА видало тактичні інструкції, присвячені майбутньому наступу Красної армії та поведінці в змінених умовах. Згідно з цими документами, відділам УПА заборонялося вступати в бій із більшовицькими силами, навіть для того, щоб здобути зброю, і наказувалося розосередитися по селах і хуторах і, дослівно, «пересидіти» фронт.

Причин для такого рішення було декілька. Перша й найголовніша — основною ціллю боротьби антисовєтського підпілля була комуністична партія та НКВД. Красная армія розглядалася як можливе поле для націоналістичної пропаганди, метою якої було залучити її вояків до повстанців.

Друга була більш прагматична: у військовому протистоянні Красная армія була сильнішою, а УПА, якби вступила в прямі сутички з нею, тільки знекровила б себе й не досягла жодних відчутних результатів.

«Не вистрелиш ти — вистрелять у тебе»

Відомі випадки, коли українське підпілля, знаючи з даних розвідки про національний склад з’єднання Красної армії, уникало зіткнень з «українськими» загонами совєтського війська. Але, попри добрі наміри командування, виконати інструкції вдавалося не завжди. Західна Україна була перенасичена військами до такої міри, що, як не маневруй, уникнути сутичок узагалі було просто неможливо. Крім того, багато хто з командирів діяв, виходячи передусім із конкретної тактичної ситуації «тут і тепер», тому бої між красноармійцями й повстанцями траплялися.

Із січня до березня 1944 року таких нападів було, за різними підрахунками, від 153 до 200, у квітні — травні 1944 року їхня кількість сягнула 350. Траплялися повномасштабні бої, як, наприклад, бій 22 березня 1944 року під Дерманню на Волині. Додаткові зіткнення провокував НКВД, залучаючи частини Красної армії до каральних акцій — саме так сталося наприкінці вересня — у жовтні 1944 року.

Такі випадки почастішали з весни 1945 року, після завершення війни в Європі. Повстанці потрапили в ситуацію «не вистрелиш ти — вистрелять у тебе» й змушені були вдаватися до збройних сутичок.

Командування УПА не втомлювалося і далі нагадувати підлеглим, що вони воюють не з Красною армією, а з військами НКВД. Окремим розпорядженням Головна команда УПА зобов’язала вояків не нападати першими на красноармійців, якщо тільки ситуація не вимагає відкриття вогню. 

Ставлення до полонених красногвардійців

Ставлення до полонених регулювала окрема інструкція, видана 5 серпня 1944, друга редакція — 26 квітня 1946 року. З полоненими мали поводитися коректно, розпитувати ввічливо, не допускати нетактовностей, годувати, надавати відпочинок і, у разі потреби, лікувати. В іншій інструкції щодо поводження з красноармійцями заборонялися будь-які насмішки над совєтськими порядками. Попри вкрай несприятливі для людських контактів умови зафіксовано чимало випадків, коли зустрічі повстанців і красноармійців завершувалися цілком дружелюбно.

У серпні 1945 року біля села Невочин крвсноармійці розповіли повстанцям, де  розташовані підрозділи чекістів, а на прощання порадили «ворогам» «бити ту сволоту». За місяць до тієї події красноармійці й повстанці мирно «поділили» між собою село Підпечари на Івано-Франківщині.

Волею випадку там одночасно квартирувалася сотня «Дзвони» й відділ Красної армії. Стосунки склалися майже сусідські: повстанці щедро обдарували сусідів пропагандистською літературою.

Полонених красноармійців повстанці часто відпускали назад, провівши з ними «виховні» розмови. У березні 1944 року повстанці відпустили з полону 10 осіб, які вибралися за фуражем. Такі випадки часто згадуються в документах.

Це не повинно дивувати, адже основним ворогом УПА, боротьба з яким велася систематично й не припинялася ніколи, були війська НКВД і найбільші бої, на зразок бою під Гурбами у квітні 1944 року чи бою під Уневом у вересні 1944 року, УПА провела саме з НКВД. Боротьба з чекістами тривала ще довго після 1945 року: останні сутички з українськими повстанцями зафіксовано на початку 1960-х років.

Одноразова підтримка: приват 4149499158805604

монобанк: 4441114464261468

банка моно: https://send.monobank.ua/jar/9gMXBb9dVy

Патреон: https://www.patreon.com/history_

BuyMeACoffee: https://bmc.link/ukrainehistory