Змієві вали: фантастичні споруди з прагматичною ціллю

Змієві вали були грандіозними захисними спорудами часів Київської Русі. Сьогодні навколо Києва можливо випадково наткнутись на залишки цих протяжних ліній оборони минувшини. Земляні насипи виступають над полями й приваблюють погляд місяцевого населення і мандрівників. Від колишніх мурів збереглись окремі частини, які сягають до 2,5 метрів у висоту й 8–14 метрів у ширину в нижній частині. Вони простяглись на близько 1000 кілометрів  територією сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Полтавської та Житомирської областей. Їх називають «межею», «границею», «кордоном», але найбільш образною і популярною стала назва «Змієві вали». Можливо тому, що вони звиваються наче довжелезна змія. Утім простий люд мав свій варіант пояснення їхньої появи й назви.

На перехресті гіпотез: між історією та легендами

Виникли різні легенди, які переказують упродовж століть. Усі вони розповідають про лихого Змія і перемогу над ним. Фантастична крилата потвора нападала на міста й села. Знищувала поля і садиби вогнем зі своєї пащі, якщо люди не погоджувались видати когось із поселення для кривавого відкупу. На допомогу прийшов богатир Микита Кожум’яка, який здолав чудовисько. Він запряг його у великий плуг і зорав межу, яку заборонялось переходити. Так борозна від плуга стало ровом, а піднята земля — валом. Виснажений змій ледь зміг протягти плуга до річки, звідки почав пити воду, аж поки не луснув. Ця оповідь бере свій початок від перемоги руського війська над печенігами в 983 році. Тоді Володимир Великий розбив їх під Переяславом на річці Трубіж. Кожум’яка переміг найкращого воїна ворога й перейняв його славу. Так місто отримало назву, а простий люд — народного героя, якому почали приписувати різні подвиги. За іншою версією, перемогли Змія ковалі Кузьма й Дем’ян. Ще один варіант надає честь цього подвигу першим руським святим Глібу й Борису.

Історики також висували різні теорії витоків ліній оборони. Часто їхнє походження помилково вважали скіфським, датоване VI–V століттями до нашої ери. Інколи лінії укріплень дійсно збігалися з мурами скіфів, але це пояснюється зручною для побудови фортифікаційних споруд місцевістю. Не варто плутати Змієві вали з Трояновими валами. Їх почали споруджувати римляни у I–II століттях нашої ери. А в III–IV століттях слов’янські племена добудовували їх і використовували для захисту від ворогів на теренах Поділля та Бессарабії. Сьогодні більшість науковців сходяться на думці, що інтенсивне будівництво Змієвих валів відбувалось у X–XI століттях. Останні конструкції такого типу звели в XII столітті в нижній течії річки Рось.

У руських літописах немає записів про вали. Назву «Змієві вали» можливо знайти лише в джерелах XVII століття. Припускають, що вони не мали окремої назви в мережі оборонних споруд. У літописних згадках 988 року йдеться про Володимира Великого, який почав «городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні». Місіонер Бруно Квертфуртський, який подорожував землями Русі в 1008 році, зробив замітки про лінії оборони. Він писав, що Володимир «два дні супроводжував його до кордонів своєї держави, яку він обвів від кочового ворога дуже міцним і дуже довгим укріпленням».

Призначення Змієвих валів викликає значно менше запитань

Осілих землеробів Подніпровського лісостепу потрібно було захищати від степових кочівників. Вали розходились від Києва й поступово утворювали своєрідні каскади оборони. Вони убезпечували прикордоння від атак різних племен. Спочатку це були печеніги, ворожнеча з якими припала на часи прискореного будівництва укріплень, меншою мірою половці й торки. Своїми набігами вони руйнували й спалювали населені пункти, обкладали даниною жителів. Імовірно суспільна свідомість у легендах відсилає до персонажа билин — Тугарина Змійовича. У його образі відображений цілком реальний половецький князь Тугоркан. Він зі своїми ордами атакував і спустошував прикордонні міста. На їхніх стягах міг бути зображений змій. Перекази поєднали різні сюжети й наклали їх один на одного — та відбулось це значно пізніше за зведення валів.

Під час побудови валів орієнтувались на природні перешкоди, які надавали додаткову перевагу

Вали проходили по схилах балок, впирались у річища річок і трясовину боліт. Споруда складалась із декількох частин. Рів глибиною 2–3 метри. Вал зі схилами від 3 до 4 метрів. Усередині якого встановлювали дерев’яні конструкції, що закріплювали утрамбований ґрунт і додавали міцності. Останнім елементом була стіна понад 3 метри. Загалом укріплення сягали приблизно 10 метрів у висоту, а подекуди перевищували 15 метрів з урахуванням особливостей місцевості. Ширина в основі могла бути до 20 метрів. Це робило їх неприступними для кінноти, яка не могла подолати круті схили.

Підрахунки дослідників свідчать, що на спорудження 1 кілометру валу потрібно було працювати 72 людям цілий рік. На будівництві ранніх валів працювало близько 3500 людей щороку. Процес мав зайняти не більше 19 років за таких умов. Проте він був розтягнутий у часі. Доступність робочої сили забезпечувала трудова повинність селян і ремісників.

Щоб боронити такі протяжні укріплення не вистачило б жодного війська того часу. Вали були лише ланкою великого оборонного ланцюга. «Городища» —  укріплені пункти — підсилювали їх. Там перебували воїни, які мали вирушити назустріч нападникам і дати їм відсіч або затримати до підходу основних сил. Віддалені фрагменти стін перевіряли патрулі, що слідкували за цілісністю рубежів. Така система заважала кочовикам раптово захоплювати населені пункти чи брати їх в облогу. Орди намагались обходити перешкоду, шукали прогалини. Це вимагало багато часу й зводило фактор раптовості нанівець. Допомогти міг хіба підпал, але він також демаскував наступ. До нього можна було вдатись лише під час відступу.

Система оборони еволюціонувала, вали почали втрачати своє значення

Ярослав Мудрий розбив печенігів у 1036 році під Києвом. Кордони відсунулись до річки Рось. Тилові оборонні лінії поступово перестали використовуватись і почали занепадати. Руські князі змінили підхід до оборони. Вони почали грати на суперечливих інтересах племен степовиків, використовували конфлікти між їхньою знаттю, встановлювали вигідні союзи. На зміну Змієвим валам прийшла своєрідна система контролю прикордонних племен за принципом «розділяй та володарюй». Обороною кордонів тепер опікувались так звані «свої погани». Ними були воїни-кочовики, які переходили на службу до руських князів. Вони отримували землі й створювали буферну зону між Руссю та ворожими кочовими племенами.