Василь Чучупака: отаман Холодного Яру з молодістю в очах таі свободою в серці

Василь Чучупака народився 1895 року в сім’ї хліборобів. Його рідне село —  Мельники на Чигиринщині — зберігало пам’ять про борців за свободу.  Хлопчик зростав окутаний історичними переказами про часи лицарської звитяги. Гуляв місцями козацьких битв по схилах ярів, минаючи дуб Максима Залізняка. Родину Чучупак у селі поважали за працьовитість. Батьки були неписьменні, але про освіту всіх шістьох дітей потурбувалися. Василь закінчив гімназію, здобув фах учителя й працював у сільських школах поблизу.

Сталь починає гартуватися

З початком Першої світової війни Василя разом з чотирма братами мобілізували в армії російської імперії. Там він пройшов курси прапорщиків, отримав не тільки звання, а й бойовий досвід і навички. Він знайде їм застосування зовсім скоро. Вибухнула революція. Василь повернувся з фронту й продовжив учителювати, але це не могло тривати довго: буремні часи змусили його змінити професію, узяти в руки замість указки гвинтівку.

У жовтні 1917 року в Чигирині відбувся з’їзд вільного козацтва, що став поштовхом до створення добровільних загонів. Вони почали з’являтися як гриби після дощу. Мельники не стали винятком.

Перший місцевий загін очолював молодший брат Василя — Олекса. Налічував він усього 22 козаки. Скоро односельці Чучупак усвідомили, що їм потрібен надійніший захист. З таким проханням вони звернулися до Василя.

Він організував і очолив місцевих до боротьби. Мельничанська сотня самооборони під його проводом налічувала 400 озброєних селян 1919 року. Згодом він став командиром полку гайдамаків Холодного Яру, а врешті-решт головним отаманом. Відразу впадає в очі його організаторський талант. Військовий досвід і курси прапорщика розвинули природні здібності Василя. Він заслужив високий авторитет серед місцевого населення й ватажків.

Василь розумів: сила в єдності.  Кожне село мало окремий озброєний загін для охорони порядку.  Чучупака провів збір отаманів вільного козацтва. Разом вони створили Військову раду, на якій обрали Василя керівником. Розрізнені сільські загони перетворилися на єдину військову організацію. Вона підпорядковувалася новоствореній Військовій Раді і, відповідно, Чучупаці. Для ефективного управління її поділили на дві сотні, а ті — на чоти та рої. Кредо було просте й зрозуміле: «За Самостійну Україну, за Центральну Раду, за права, оголошені 4-м Універсалом».

Розсудливий стратег, а не запальний воїн

Так можна описати Василя Чучупаку. У свої 25 років він вирізнявся військовим талантом, діяв прагматично й обережно. Він усвідомлював, що ворог значно сильніший, а такого можна перемогти лише розумно використовуючи свої сили. Він розумів потребу в співпраці з іншими отаманами, але тільки з національно свідомими.

Василь Чучупака був відданий боротьбі. Вільна Україна була для нього першочерговою ціллю й метою життя. Усе інше не мало значення. Сімейний добробут відходив на другий план. 

«Якщо все буде добре — одружуся, а ні — на одну вдову буде менше», — говорив він.

Такий підхід дозволив організувати боєздатні підрозділи й заслужити повагу не лише соратників, а й ворогів. Останніх було чимало: червоні, білі, банди різного штибу. «Чучупака — ідейний самостійник, спирається на сільську інтеліґенцію і селянство; суворо переслідує у себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію», — описували його білогвардійці. Свідомі українські хлібороби, освічені верстви селянства поповнювали ряди війська. Отаман категорично ставився до проявів бандитизму й свавілля. 

Під проводом Чучупаки холодноярівці розбивали значно більші загони противника.

Віра у свою справу, патріотизм і чітка організація стали надійною опорою в боротьбі проти ворогів. Повстанці надавали допомогу Дієвій Армії УНР та угрупуванням, які боролися за українську ідею на сусідніх землях. Захищаючись від безчинства «нової влади», виборювали право розпоряджатися своїм життям. Виходило досить добре: ні денікінська, ні комуністична влада довго не могли господарювати тут. Тому більшовики називали Холодноярську Республіку «петлюрівською Запорізькою Січчю».

Як штаб використовували Мотронинський монастир, дзвін якого скликав мешканців довколишніх сіл до зброї. Заснований ще до монгольської навали, він був духовним осередком Коліївщини й тепер знову прислужився борцям за волю України. У ньому не лише розробляли плани операцій, а й лікували поранених, зберігали зброю й припаси. Місцевість навколо вкривали прадавні ліси, які поросли на схилах розгалужених і малопомітних ярів. Урочище Холодного Яру давало повстанцям притулок і допомагало здобувати перемоги завдяки ландшафту.   

Селяни всіляко допомагали повстанцям, серед яких були їхні друзі й родичі. Люди постачали харчі, передавали зброю та набої, ділились інформацією про переміщення ворогів. За різними даними, Холодний Яр міг мобілізувати до боротьби від 6 до 15 тисяч осіб. На озброєнні навіть було 9 гармат, щоправда, з обмеженою кількістю боєприпасів. Використовували встановлені на підводи кулемети, так звані тачанки. Кавалерійський загін виконував роль розвідницької частини. У лавах могло перебувати набагато менше, ніж було охочих. Зброї на всіх не вистачало. Навіть з цим Василь Чучупака вміло вправлявся, воював розумом і хитрістю.

У повному оточенні Холодноярська Республіка залишалась острівцем ідейного націоналізму й самостійництва.  Використовували жовто-блакитний і чорний прапори. Останній майорів словами: «Воля України або смерть». Гасло виправдовували потом і кров’ю в боях.  Повстанці усвідомлювали небезпеку, але відступати не збиралися. За привітання серед вояків правило «Слава Україні», що дивувало інколи навіть солдатів дієвої Армії УНР. Так про це писав Ю. Горліс-Горський: «Я трохи розгубився, бо не знав, що в холодноярців заведено замість „Здоров“ вітатися „Слава Україні!“, а відповідається — „Україні слава!“»

Плата за честь

Аж до смерті у квітні 1920 року Василь Чучупака був кісткою в горлі більшовиків, які ніяк не могли здолати повстанців. Їм у пригоді стало прагнення Василя до справедливості. Чучупака  розпорядився надати  ділянку з колишнього панського саду вдові загиблого вояка, а не заможному селянину. Той вирішив помститись і допоміг більшовикам улаштувати засідку на командування холодноярівців. Поранений та оточений більшовицькими посіпаками, Василь вихопив револьвер і пустив кулю в скроню. Так перестало битися серце ще одного борця за волю України.