Радіо «Афродита»: як Європа чула гучну правду з села Ямельниця

Альберт Газенбрукс народився 22 січня 1915 року в бельгійському містечку Остенде. Закінчив франковмовну католицьку школу й був мобілізований у бельгійську армію в 1936 році. Приблизно в той самий час Альберт одружився й став батьком. Однак звичайне життя перервала війна: Третій Рейх напав на Бельгію, Нідерланди й Францію і швидко здолав їхній опір.

10 травня 1940 полк Газенбрукса відступив у Францію, де німці його взяли в полон. Після звільнення Альберт покинув військову службу, але на волі пробув недовго: уже в 1941 році його забрали на примусові роботи в Німеччину. У 1943 році він написав листа своїй дружині, в якому повідомив, що хоче повернутися в Бельгію через схід — московію. Після того новин від Альберта не було: для родини він зник. Якийсь час його дружина й дочка вважали, що він загинув. Однак Альберт був живий: він потрапив в Україну, на Волинь, де працював у німецькій будівельній компанії.

Було літо 1943 року, на Волині активно діяли підрозділи УПА, контролювали частину лісових масивів. Альберт знову втік і планував пішки дістатись Одеси, але в лісі його прийняли за солдата Вермахту і взяли в полон упівці. Після кількатижневої перевірки вони переконалися, що до них потрапив таки бельгієць, і вирішили його відпустити, але Альберт сказав, що йому близькі ідеї українського опору, вороги в них спільні, тому він хоче залишитися. Альберт склав присягу, отримав зброю, позивний «Західний» і був прийнятий у лави УПА. Згодом керівництво згадало, що він поліглот: він вільно володів понад десятком мов, тому йому дали важливе завдання — слухати радіо й аналізувати новини з Берліна, Лондона, московії.

У листопаді 1943 року Альберт узяв участь у конференції поневолених народів,

яку організувала ОУН у селі Будераж і метою якої було обʼєднання так званих «малих націй» у боротьбі з окупантами. На конференції був присутній усміхнений чоловік середнього зросту в сірому пальті та кашкеті й з автоматом в руках. Він нікому не представлявся, але було помітно, що в товаристві його поважають. Так Газенбрукс познайомився з головним командиром УПА Романом Шухевичем і прийняв його пропозицію стати диктором повстанської радіостанції «Самостійна Україна» з кодовою назвою «Афродита».

У 1943 році Вермахт зазнав нищівної поразки, але війна тривала, причому не тільки на полі бою, а й на інформаційному фронті: кілька разів на день на всю Європу з околиць села Ямельниця звучав голос «Самостійної України», неупереджених і правдивих новин українською, російською, англійською, французькою та німецькою мовами. Трьома останніми — голосом Альберта Газенбрукса. Кожний випуск починався так: «Ви чуєте голос вільної і незалежної України!», « Attention, attention ! Ici Radio ukrainienne clandestine “La Libre Ukraine” ! »

Єдиний доступний сьогодні український текст мовлення радіостанції «Самостійна Україна»:

«Останнім часом в тому, одначе, багато змінилося. Німці, що в часі своєї окупації України вимордували сотні тисяч українських самостійників, тепер по своїй програній [cлово пропущене. — ІП] намагаються щораз частіше залицятися до українців. 
Усі ті заходи, одначе, не можуть довести до жодного позитивного наслідку. Гітлерівська Німеччина — такий самий ворог самостійної України, як і большевицька москва, тому нам з нею не по дорозі».

Ще до приходу червоної армії неподалік села Ямельниця десантувався загін радянських парашутистів. Їхнім завданням було знищити повстанське радіо в Карпатах, але упівці вдало відбили атаку. Стало зрозуміло, що прихід червоноармійців — це лише справа часу, тому Роман Шухевич ухвалив рішення переформатувати УПА з великих підрозділів на маленькі групи. Працівники радіостанції вирушили на захід, а Альберту Газенбруксу запропонували повернутися в Бельгію, на що він гордо промовив: «Я полюбив ту боротьбу вашого народу, я полюбив вашу „Афродиту“, і ніщо в світі не може мене заставити звернути назад. Я остаюсь».

У серпні 1944 року в Ямельницю ввійшли радянські війська, але, незважаючи на це, «Афродита» відновила роботу. Розповіді про боротьбу українського народу знову чула ціла Європа. Так тривало до весни 1945 року. Уранці 7 квітня «Афродита» востаннє вийшла в етер, але замість слів було чути вибухи гранат і постріли. Здавалося, це була проста облава проти бійців УПА, але чекісти точно знали, куди йшли, — у ліс за селом прямо до бази українських повстанців. Бій тривав кілька годин. Коли все скінчилося, лісом повели полоненого. Ні, не українського націоналіста — бельгійця Альберта Газенбрукса.

На нього завели кримінальну справу.

Слідство тривало 2 роки. Газенбрукс не розповів слідчим нічого важливого про УПА і свою діяльність. Вирок — 10 років таборів.

Газенбрукс відсидів 8 років. Вижив завдяки підтримці українців і своєму улюбленому гобі — грі на скрипці.

Після смерті сталіна берія оголосив амністію. З таборів звільнили й відправили на батьківщину 12 бельгійців, зокрема й Альберта Газенбрукса. Повернувшись на батьківщину, він почав писати статті для бельгійських газет, у яких оповідав про жахіття ГУЛАГу й визвольну боротьбу українського народу, давав численні інтерв’ю, зустрічався з представниками української еміграції, декілька разів їздив у Канаду до приятеля ще з часів «Афродити», писав листи українцям, підписуючись бойовим псевдо «Західний» і додаючи «Слава Україні».

У 1954 році Газенбрукс написав:

«Одного разу, можливо, не так уже й далеко, ми матимемо щастя і гордість, що зможемо відсвяткувати незалежність України! Скрізь і в усі часи я з вами. Присягу, складену в 1943 році в українських лісах, — я її не забув».

А ще зізнавався:

«Для мене незабутніми лишаються дні і місяці підпільної революційної боротьби в УПА… Ніколи я не жалітиму, а навпаки, вважаю себе щасливцем, що мав можливість своєю працею прислужитись до визволення України. Україна заслуговує на те, щоб для неї жити, працювати й боротися».

Люди з радянського посольства помітили Альберта й почали переслідувати його родину. Саме через це дружина Газенбрукса спалила всі докази його діяльності, а сам Альберт замовк. Наприкінці свого життя чоловік багато пив, постійно повертався думками до побратимів. Можливо, він навіть трохи збожеволів. У 1979 році Альберт помер.

Про Альберта Газенбрукса українці не знали протягом довгих років. Лише в лютому 2010 року Україна посмертно нагородила його орденом «За заслуги I ступеня». Діти й онуки Альберта Газенбрукса зберігають пам’ять про свого сміливого предка.

Матеріальна підтримка:

Одноразова: приват 4149499158805604

монобанк 4441114464261468

банка моно: https://send.monobank.ua/jar/9gMXBb9dVy

Патреон: https://www.patreon.com/history_