63 роки тому. Куренівська катастрофа: «Багатьох просто неможливо було врятувати. Крики й стогін не вщухали».

Очевидець згадує: «По яру розлилося озеро. Я ходив туди й  дивився на озеро бруду, що поглинає попіл, кістки, кам’яні осипи могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, подаючи пульпу. Це тривало кілька років. Греблю підсипали, вона росла, і 1961 року стала заввишки із шестиповерховий будинок».

Спогади очевидця Анатолія Кузнєцова: «Люди, які були в трамваях, машинах гинули, мабуть, не встигнувши зрозуміти, що сталося. Зі в’язкої трясовини, що рухається, виринути або видертися було неможливо». Також спогад Ольги Бікус: «Коли я поглянула в бік Бабиного Яру, то побачила страшне видовище: з Яру несло будинки й дерева. Будинки пливли цілими».

«Від парку ім. фрунзе до подільського узвозу простяглась страшна рівнина, де колись був трамвайний парк, завод, маленьке містечко з вагонів, старі житлові будинки… все було під страшною товщею грязюки. В ній порпались люди, хто сам рятувався, кого рятували інші. Багатьох просто неможливо було врятувати. Крики й стогін не вщухали».

Тепер пропонуємо познайомитись зі спогадом пасажирки автобуса, якій вдалося вижити: «Чоловік, що стояв попереду мене… на мить ривком розсунув двері й ступив вперед. Я — за ним. Потік води збив мене з ніг, але я випливла й дісталась до огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух — автобус, з якого я кілька митей тому вибралася, був охоплений полум’ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка й дві дівчинки. Решта згоріли живцем».

Свідком й учасником цих подій став і грек Янніс Евдос, який був тоді студентом КПІ. За два тижні до трагедії він одружився з киянкою і перебрався до неї на Куренівку. У книзі «Комунізм — велика утопія» він так описує події: «Одним стрибком опиняюся на даху… Не встиг ще як слід повернутися в бік води, що насувалася, як повітря пронизав дикий крик переляканих жінок. Повертаюсь, бачу величезний коричневий вал на відстані 300 метрів, який загрозливо котиться на нас. Величезна болотисто-водяна стіна стрімко наближається…».

Пошуки загиблих тривали упродовж декількох тижнів. За спогадами Дмитра Малакова: «Вони тривали й вночі — при світлі десятків прожекторів, встановлених на стовпах і дахах сусідніх будинків. Людей знаходили в різних місцях. Спершу обмивали з брандспойтів обличчя, щоб розпізнати замулене тіло. Моргів не вистачало, трупи складали у підвалах лікарень, вимкнувши опалення. Десятки киян чергували на розкопках, сподіваючись побачити рідну людину, хто зник у той день. Траплялися жахливі ситуації, коли ківш екскаватора або ніж бульдозера шматував ненароком чиєсь тіло, і тоді натовп зривався у несамовитому зойку…».

Жителька Ярославської вулиці, № 21 Савчук своїм родичам у Вінницькій області писала: «Більше тисячі людей згоріло, потонуло … Перший поверх лікарні на Куренівці затопило, загинули хворі й медперсонал. Я була випадковим свідком, як в анатомку вивантажували шматки обгорілого м’яса».

Фрагмент листа, наведеного в доповіді в цк кпу 18 березня 1961 року: «Важко вам передати те враження, коли бачиш, як біжать жінки з божевільними очима й кричать: “Де мої діти, де моя мати, чоловік, брат, сестра?!”. Деякі зійшли з розуму. Наша співробітниця збожеволіла, у неї загинула вся сім’я — шестеро осіб».