5 фільмів Сергія Параджанова. «Те, що знімаєш, треба любити»

«Андрієш» (1954) — рання робота режисера.

Цей фільм належить до початкового періоду становлення Параджанова як режисера. На Київській кіностудії ім. Довженка 30-річний Сергій Параджанов і 29-річний Яків Базелян зняли картину за однойменною казкою молдовського письменника Єміліана Букова. Сюжет розповідає про молодого пастуха Андрієша, який хотів стати витязем. В історії з’являється і чарівна сопілка, що хлопчині подарував богатир Вайнован, і антигерой — темний чарівник, який ненавидить усіх і все. Суть картини проста, і боротьба добра і зла зовсім не робить її нудною, а лише переносить глядача в чудову атмосферу образів та емоцій, створену режисером.

Відомо, що митець не дуже любив цей фільм, бо вважав його «недостатньо гідним»: «Багато своїх ранніх фільмів мені справді важко переглядати. Той кінематограф, якого я прагнув, вимагав надто високої культури, смаку, витримки… У мене ж у ті роки були лише добрі пориви… Іноді їм траплялося пробитися на екран усупереч усьому, але в цьому не було ні сенсу, ні органічності».

Однак глядачі не були такі суворі, тому дали «Андрієшу» схвальні відгуки.

«Українська рапсодія» (1961) — драматичний сюжет.

Сюжет кінострічки лінійний, проте наповнений драматичністю: під час війни поранений радянський солдат Антон потрапляє в полон. Його рятує німецький органіст Вайнер і ховає в себе вдома. По прибутті американських військ Антон не отримує права повернутись додому в Україну до з’ясування обставин.

Тим часом на нього чекає кохана Оксана, яка вже втратила надію. Настають мирні дні, і Оксана, яка має неймовірний голос, виступає на Всесвітньому конкурсі вокалістів і виграє гран-прі. Кульмінацією стає те, що повертаючись до рідного села, вона зустрічає не кого іншого, як Антона.

Цю картину митець критикував уже не так, як попередню. До того ж у ній знялися знамениті Наталя Ужвій і Юрій Гуляєв, а музику до фільму написав Платон Майборода.

«Українську рапсодію» Параджанов прокоментував так: «Мені запропоновано було розповісти про жінку, яка пережила традиційно важку долю і стала під завісу знаменитою співачкою. Мені бачилася в її біографії доля пристрастей, захоплених ураганом війни. Є така приказка: коли говорять гармати, музи мовчать. Це неправильно. Музи не мовчать — вони волають до відплати, вони співають про перемогу».

«Колір граната» (1969) — новаторство режисера.

Поетичне кіно, зняте в Єревані на студії «Арменфільм». Притча, основою якої стали життя й творчий шлях вірменського поета Саят-Нова. Унікальність картини полягає в тому, що її сюжет передано лише візуальними ефектами, що допомагають продемонструвати авторське бачення історії, традиційні ж діалоги цілком відсутні.

Фільм починається з символа: «книга, розгорнута, як вікно у світ; важкі плоди граната, що сочаться червоним соком, на білому полотні; кинджал, почервонений кров’ю, тривожно фарбує цією кров’ю таке ж сліпуче біле полотно. Уже ці, на перший погляд, прості символи залучають нас до складного духовного процесу. Сік граната і червона кров, що почервонила кинджал, одного кольору. Але якщо червоний колір соку — це колір Життя, то кров, що залила кинджал, — це знак Смерті… Життя та Смерть — дві основи буття — зродилися кольором, кидаючи один одному виклик…»

На жаль, чиновники не оцінили творчості Параджанова й заборонили прокат кіно зі словами: «Народу таке кіно не потрібне». А втім, пізніше новаторство режисера здобуло популярність у всьому світі, і роботу «Колір граната» поставили в один ряд з класикою європейського кіно, а Параджанова іменували «українським Пазоліні».

«Ашик-Керіб» (1988) — східна казка.

Спільний фільм Сергія Параджанова і грузинського режисера Давида Абашидзе, знятий на кіностудії «Грузія-фільм». Сюжет картини такий: Ашик-Керіб — бідняк, але в нього добре серце і прекрасний голос. Він грає на сазі — турецькому щипковому музичному інструменті, виступає на святах і весіллях. Одного разу він побачив красуню Магуль-Мегері, дочку турецького багатія, і покохав її. Однак хіба видасть багач свою дочку за бідняка? Ашик-Керіб поклявся сім років мандрувати, щоб мати багатство або померти. Якщо до призначеного терміну він не повернеться, Магуль-Мегері вийде заміж за іншого…

Це остання робота митця. На жаль, цю стрічку також довго не випускали в прокат. Вона не потрапила ні на Каннський, ні на Венеціанський кінофестивалі, однак на першій церемонії вручення European Film Awards картина отримала нагороду за найкраще художнє оформлення. Картина вийшла яскравою, і загалом історія сприймається як звеличення прекрасного почуття — любові, яка здатна перемогти несправедливість, відстань, час, ба навіть саму смерть.

Неповторний талант і багата уява, душевна простота і щирість, багатогранність і освіченність — ось як характеризували Сергія Параджанова. Він же говорив: «Я народився режисером». Його життя було заплутане, як лісові стежки, а творчі пориви яскраві, як промені сонця. Рівних йому у фантазії та перетворенні простих предметів на витвір мистецтва просто немає.