Євген Петрушевич. Перший український диктатор

Євген Омелянович Петрушевич народився 3 червня 1863 року в місті Буську на Львівщині. Його батько належав до інтелігенції, мав гарну освіту. Він був парафіяльним священником і займався політичною діяльністю: обирався віцемаршалом повітової ради  в Кам’янці-Струмиловій. По його стопах пішов і син. Закінчивши народну школу, Євген навчався в Академічній гімназії Львова. Після вступив на правничий факультет Львівського університету. Уже під час навчання в університеті виявив організаторські й лідерські якості. Деякий час очолював львівське «Академічне братство». Після навчання здобув ступінь доктора й заснував адвокатську канцелярію. 1909 року став посадником, по суті міським головою, у Сколе. За його участі засновано осередок товариства «Просвіта». Там же відкрито повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», а також Народний дім.

Петрушевич двічі ставав депутатом австрійського парламенту: у 1907 і 1911 роках. 1910 року став послом Галицького крайового сейму. Ораторський талант, хороша освіта та лідерські якості допомогли йому заслужити довіру українських депутатів. За це його обрали заступником голови Українського сеймового клубу — об’єднання послів-українців у Галицькому сеймі 10-го скликання. Під час членства Петрушевич вирізнявся своєю опозиційністю до влади.

З початком Першої світової вступив у Загальну українську раду, в якій довго не втримався через її лояльність до уряду.

1916 року вступив в Українську парламентську репрезентацію (УПР) — об’єднання українських депутатів, що стояло на радикальніших позиціях щодо національної автономії та польського панування. Уже 1917 року спромігся очолити її, змінивши на посаді Ю. Романчука. Петрушевич убачав своїм завданням боротьбу за відокремлення Східної Галичини від Польщі й отримання преференцій від Австро-Угорщини. Старання дали плоди: утиски австрійських чиновників і польської адміністрації послабилися, на керівних посадах місцевих і регіональних установ почали призначати більше українців. Також зміщено з посади намісника краю Е. Діллера, який мав пропольські позиції, на нейтрально-ліберального К. фон Гуйна.

Наступний етап став для політика добою можливостей. Петрушевич пильно стежив за ситуацією в Російській імперії, де розгорталася революція. Він почав налагоджувати контакти з УНР. Зокрема, вони допомогли таємно обговорити на переговорах у Брест-Литовську створення окремого коронного краю в складі Австро-Угорщини. А втім, цього було замало.

18 жовтня 1918 року в Народному домі у Львові зібралася національна еліта краю. Галицькі й буковинські депутати різних рад і сеймів, представники кліру, освітніх організацій і політичних  партій — усі вони разом створили Українську Національну Раду. На чолі став авторитетний Євген Петрушевич. Це ще раз підтвердило довіру до нього національних еліт. Рада проголосила утворення Української держави, у яку за наміром мала ввійти «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині». Практичні кроки почались у ніч проти 1 листопада 1918 року. Тоді під керівництвом Дмитра Вітовського захоплено низку державних установ Львова й повітових міст. 9 листопада постав тимчасовий уряд — Державний Секретаріат, очолюваний Костем Левицьким. 13 листопада Українська Національна Рада проголосила утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Євген Петрушевич відразу почав шукати можливості покращити фінансове й економічне становище новоствореної держави за рахунок спадку Австро-Угорщини. Організував повернення галицьких солдатів з фронтів для оборони. На дипломатичній арені спробував налагодити зв’язок і’з державами Антанти й нейтральними країнами.

2 січня 1918 року в умовах приготування до Акту злуки УНР та ЗУНР Петрушевича призначено президентом виконавчих органів ЗУНР — Президії та Виділу.

28 січня 1919 року Євген Петрушевич увійшов у склад Директорії як шостий член. Однак до підписаного Акту злуки він ставився стримано та зі скепсисом. Урядовці УНР, зі свого боку, не довіряли йому. На початку літа 1919 року Галичина програвала полякам і румунам на всіх напрямках. Під окупацію Румунії перейшли Коломия та Покуття, Польща захопила Станіслав та вже форсувала Дністер. За цих обставин 9 червня 1919 року Євгена Петрушевича призначено Уповноваженим Диктатором. Таким чином у його руках сконцентрувалися всі виконавчі повноваження.

Це на деякий час зупинило крах фронту. УГА з ініціативи Петрушевича отримала нового командувача. Ним став Олександр Греков, який розробив план Чортківської офензиви. Успішний контрнаступ дозволив силам дійти до Золочева. Попри всі зусилля з планування, сили сторін були нерівні. Уже 16–18 липня 1919 року військо й уряд ЗУНР відступили за річку Збруч. Там вони з’єдналися з Дієвою Армією УНР, яка також перебувала в кризовому становищі через поразки, завдані більшовиками.

Особисті амбіції Петрушевича й Петлюри заважали спільній справі. Вони то вщухали в період перемог, то знову розгорялися під час поразок. Петрушевич критикував соціалістичні позиції наддніпрянців. Петлюра вів перемовини з польським лідером Юзефом Пілсудським, щоб оформити союз проти більшовиків, і розмінною монетою мала стати Галичина. Звісно, «диктатор» погодитися на це не міг. На суперечності накладалися недавні поразки, деморалізація армії та епідемія тифу, що косила військо страшніше за ворожі кулі. УГА під натиском денікінців на початку листопада 1919 року підписала перемир’я. Це стривожило Петрушевича. Йому почали закидати все більше звинувачень у саботажі. Керівництво УГА перейшло до Петлюри.  

16 листопада 1919 року Петрушевич залишив Кам’янець-Подільський, на той час столицю УНР, і виїхав до Відня. Там у серпні 1920 року він створив уряд в еміграції — Колегію Уповноваженого Диктатора ЗУНР. Він намагався вести активну дипломатію. Домігся визнання Польщі окупантом Східної Галичини країнами Антанти в лютому 1921 року. Проте 14 березня 1923 року Рада послів Антанти все ж визнала права Польщі на Галичину. Після цього Петрушевич розпустив свій уряд і перебрався до Берліна. Він намагався налагоджувати нові зв’язки, але безрезультатно. Поступово політична активність диктатора згасала. Ентузіазм зникав, як і кошти на проживання.

Помер український диктатор на 77 році життя 29 серпня 1940 року в містечку Гермсдорф поблизу Берліна.

Його поховали на Берлінському цвинтарі. 2002 року прах перепоховали на Личаківському кладовищі Львова.

Одноразова підтримка: приват 4149499158805604

монобанк: 4441114464261468

банка моно: https://send.monobank.ua/jar/9gMXBb9dVy

Патреон: https://www.patreon.com/history_

BuyMeACoffee: https://bmc.link/ukrainehistory