Як чукчі перемагали росіян протягом півтора століть

Чукчі не йшли на жодні переговори з ворогом. Чукотські воїни не один раз винищували експедиційні загони росіян та вщент руйнували закладені ними фортеці. До 1720 року у всьому Сибіру абсолютно нескореною Російською імперією залишилася тільки територія, що була населена чукчами.

У XVIII столітті чисельність чукчів становила приблизно 10 тис. осіб. Чукчі займалися оленярством і морським звіробійним промислом. Рівень їхнього технічного розвитку не був високий. Наконечники списів і стріл виготовлялися з кістки чи каменю, обладунки — з моржевої шкіри й кістяних пластинок. Лише поодинокі воїни володіли залізними списами та панцирями.

Перша сутичка між чукчами і московитами відбулася 1641 року.

Тубільці в районі Колими напали на урядових збирачів ясаку (натуральної податі). Після того Росія почала нарощувати свою військову присутність у тих краях. 1648 року на Чукотці зʼявилися козаки під проводом отамана Семена Дежньова, які 1652 року звели Анадирський острог. Каральні експедиції московитів разом з підневільними союзниками (коряками і юкагирами) були невдалі. Чукчі почали мститися колонізаторам — нападати на їхні стійбища, викрадати оленів, забирати в рабство жінок і дітей. Цей народ з-посеред усіх племен Крайньої Півночі чинив найбільший опір російській колонізації та не сплачував ясака. Московське царство не змогло досягнути своєї мети.

У 1711 році з Анадирська до чукчів направили командира Петра Попова з двома помічниками для приведення в підданство «угодою і ласкою». Чукчі висловлювали готовність торгувати, але ясак платити відмовлялися.

У 1727 році справу підкорення Чукотки взяв у свої руки урядовий Сенат. На чолі експедиції був поставлений якутський козачий голова Афанасій Шестаков, а його помічником був призначений капітан Тобольського драгунського полку Дмитро Павлуцький.

Шестаков із загоном вирушив із Санкт-Петербурга в довгу подорож, щоб у березні 1730 року бути розбитим чукчами та загинути.

Начальником експедиції став Павлуцький. Його команда з 230 козаків і солдатів прибула до Анадирська наступного року. Там до неї приєдналися 280 коряків і юкагирів. Похід почався у квітні 1731 року. Колона на марші була вражаючим видовищем: понад 500 нарт, запряжених оленями, з людьми, гарматами й припасами в пустельній тундрі. Ще 700 оленів гнали за собою для прожитку.

Протягом кількох днів відбулися три битви з чукчами. За повідомленнями учасників походу, було вбито 790–1450 чукотських воїнів. Чукчі швидко зрозуміли, що відкриті бої з силами противника, що має рушниці й гармати, безглузді, і перейшли до партизанських дій.

 Унаслідок піврічного походу військ Павлуцького по узбережжю Північного Льодовитого океану чукчі втратили десяту частину свого народу. У війні з чукчами брав участь навіть російський флот.

Росіяни були надзвичайно жорстокі та підступні:

сотник Василь Шипіцин покликав на переговори 12 чукотських старійшин і всіх їх убив. Часто чукчі чинили самогубство цілими сім’ями, щоб не загинути від рук завойовників.

Незважаючи на каральний похід, чукчі ясак платити не стали, а лише посилили набіги на коряків і юкагирів — союзників Росії. Почастішали й напади на росіян, причому зовсім близько від Анадирського острогу.

Наступний похід росії проти чукчів розпочався наприкінці травня 1743 року. Команда з 407 козаків, солдатів і гренадерів з 1000 якутських коней вирушила підкорювати чукчів. Через чотири місяці команда Павлуцького була змушена повернути назад, втративши тільки від голоду 50 козаків і солдатів.

Наступного року чукчі перейшли в контрнаступ:

напали на коряків і викрали близько 5000 оленів. Павлуцький організував погоню. З авангардом зі 130 людей і однією гарматою він відірвався від основних сил і наздогнав противника. Росіяни дали лише один залп — перезарядити рушниці й гармату вони не встигли. Утративши 90 чоловік убитими й 41 пораненими, козаки й солдати втекли. Серед загиблих був і сам майор Павлуцький. Тоді російська імперія на «чукотському фронті» перейшла до оборони.

У 1751 році проти колонізаторів повстали коряки, які внаслідок війни втратили більшу частину оленів і не отримали жодного захисту від чукчів, але їхнє повстання було придушене. Стосовно чукчів росіяни обмежилися дрібною вилазкою. У 1753–1754 роках чукчі здійснили руйнівний похід на юкагирів, і ті, хто залишився в живих, змушені були піти на захід.

Як бачимо, чукчі добряче карали росіян та їхніх поплічників.

У 1760 році до Анадирська з ревізією прибув підполковник Пленіснер. У своєму звіті він зазначив, що витрати на ведення війни перевищили доходи від ясаку і трофеїв майже в 50 разів. За його пропозицією в 1764 році був виданий указ про ліквідацію Анадирського острогу й припинення війни. Таким чином, Російська імперія зазнала цілковитої поразки від чукчів.

Тільки в 1788 році, після довгого періоду відчуження, був відкритий ярмарок на річці Анюй для торгівлі з чукчами. Торговельне мито видавалося за ясак.

Комерція перемогла війну й ворожнечу.

У 1779 році Катерина II підписала наказ про прийняття чукчів у російське підданство. А втім, у 1791 році на Чукотці побувала експедиція Йосипа Біллінгса, і, судячи з її звітів, самим чукчам про їхнє підданство нічого відомо не було.

Чукчам роздали велику кількість подарунків — тютюну, заліза, інструментів, прикрас, а вони всіляко допомагали експедиції продовольством, транспортом і провідниками.

Чукотська молодь ненавиділа росіян та хотіла їм помститися, але люди похилого віку переконали їх не вбивати росіян, бо тоді припиниться торгівля, а це невигідно.

Для «збереження обличчя» Росія вдавала, що володіє Чукоткою, а інші держави вдавали, що визнають це. На всіх картах Чукотка позначалася російською ще з середини XVII століття, хоча чукчі не визнавали російської влади та не сплачували ясаку. Навіть у зведенні законів Російської імперії були вказано, що «чукчі — народ не цілком підкорений, на своїй території управляються і судяться за власними законами».

Лише в 1912 році на Чукотці зʼявилася російська адміністрація з семи осіб, однак вона сприймалася як одна з торгових факторій.

Чукотка дійсно ввійшла до складу Росії тільки за радянської влади наприкінці 1920-х років. Але це вже інша історія.