«Визнаючи благородний характер української нації»: як Ватикан підтримав незалежність УНР

Відновлена після падіння режиму Скоропадського, УНР опинилась у катастрофічному становищі

Відчайдушна боротьба з «червоними», «білими» й поляками виснажувала її. На дипломатичній арені ситуація була не кращою. Країна перебувала в міжнародній ізоляції. Посли держав-переможниць Першої світової цурались тиснути руку представникам України. Причиною була співпраця Скоропадського з країнами Четверного союзу, зокрема з Німеччиною. Попри успіх антигетьманського повстання, держави Антанти не визнавали самостійності України. Сприймали її маріонеткою колишніх ворогів. Директорія мала потурбуватись про налагодження відносин і про відбілювання репутації. Тільки так держава могла вижити. Без підтримки ззовні ситуація щоденно погіршувалась.

Ставка була зроблена на іншого впливового гравця — Ватикан. Задум був наступний: досить лише заручитись його підтримкою на міжнародній арені, як відразу держави Антанти й всі їхні союзники визнають суверенітет УНР.

Святий Престол мав стати маяком для них, вказуючи вірний шлях.  Очікувалось, що завдяки його моральному авторитету серед еліт і впливу на міжнародну політику ставлення до УНР покращиться.

Між релігією та політикою

Ватикан почав цікавитись Україною після краху російської імперії. Папа побачив можливість посилити позиції католицизму, там де російська православна церква невпинно слабла. Теплі зв’язки встановили ще за влади гетьмана Скоропадського. Його уряд гарантував встановлення католицьких структур по всій державі. Перспективи поширення впливу католицької віри приваблювали Бенедикта XV.

20 січня 1919 року уряд УНР ухвалив постанову про створення місії у Ватикан і призначення її головою Михайла Тишкевича. Усупереч усім зусиллям дипломатів, навесні 1919  року склалась неоднозначна ситуація. Ватикан був надто обережний щодо молодих країни. У листуванні він підтримував наміри встановлення дипломатичних відносин. Проте запропонував затримати відправлення делегації, допоки УНР не визнає хоча би декілька інших держав. Право на в’їзд і представлення інтересів отримав лише М. Тишкевич.  Він проголосив «щире бажання Директорії Української Республіки вступити в хороші відносини зі Святим Престолом, для того, щоб покласти край російським переслідуванням на своїх землях і ввести абсолютну релігійну толерантність».

У пошуках прихильності Папи

Щоб схилити шальку терезів на свій бік, Директорія визнала усі віросповідання рівними. УНР зобов’язувалась надати підтримку Католицькій церкві, а ще відшкодувати понесені нею втрати внаслідок бойових дій. Тишкевич запевнив Папу в готовності Православної церкви до автокефалії з відділенням її від московського патріархату. Використовували фактор Греко-католицької церкви, оскільки після Акту Злуки її вплив посилився. Вона мала стати містком між католицизмом і православ’ям.

Посол вправно налагоджував систему зв’язків. Встановив контакт не лише з представниками Папи, але й послами Антанти в Ватикані. Тишкевич відстоював право українців на самовизначення, звертав увагу на утиски з боку польських католиків і захищав Греко-католицьку церкву та клір. Останній особливо потерпав від дій польської армії, яка заганяла українських священників до концентраційних таборів. Були використані правильні аргументи. Вправність у перемовинах дозволила закласти фундамент подальшої співпраці.

Довгоочікуване визнання

Святий Престол активізувався. Почались впевнені кроки на підтримку УНР. Папа Бенедикт XV усвідомлював важливість України й Греко-католицької церкви. За його задумом, вони мали стати східним форпостом католицизму в Європі.  

16 червня 1919 року Папа Римський Бенедикт XV заявив: «Апостольський престол, визнаючи благородний характер української нації, піднесе молитви за її процвітання, не сумніваючись, що право на самовизначення, яке вже признане за іншими народами російської імперії, буде також визнане й для України”. Таким чином він оголошував підтримку УНР і дав сигнал іншим державам.

Використовуючи свою вагу на міжнародній політичній арені, Ватикан підтримував українські прагнення на Паризькій мирній конференції. Через католицькі політичні осередки намагався впливати на політиків Італії, Англії, Франції та Бельгії.

Фактично УНР була визнана Ватиканом, але не Антантою. Втім почали надходити хороші сигнали. Змінилась позиція італійської політичної партії, яку неформально підтримував Папа. Вона заявляла про підтримку Італією суверенності УНР. Зусилля були такими успішними, що лише поразки у війні та втрата територій завадили отриманню визнання від Королівства Італія. Ця подія могла запустити ефект доміно й змінити ставлення до УНР союзників Італії.

Згаслі сподівання

Згодом Тишкевич очолив делегацію в Парижі. Представництвом інтересів у Ватикані почав займатись наближений до митрополита Шептицького Франц Ксаверій Бонн. Він домігся призначення Апостольського візитатора — спеціального представника Папи в Україні. 13 лютого 1920 року ним  став Джованні Дженоккі. Новину сприйняли радісно й влаштували святкування. На цьому досягнення закінчились. Бонн намагався отримати гуманітарно-медичну допомогу для армії, а ще використати посередництво Святого Престолу для звільнення військовополонених. Але, так і не досягши в цьому відчутного успіху, делегація покинула Ватикан. Туди знову направили Тишкевича, на якого покладались великі надії. Часу бракувало. Через програшну ситуацію на фронтах, УНР втрачала й без того хиткі позиції на міжнародній арені.

Процеси протікали надто повільно попри всі зусилля українських дипломатів і Папи Бенедикта XV. Без визнання та підтримки іншими державами УНР була приречена. Наміри перетворити Україну на східний форпост католицизму зазнали краху. Директорія розплатилась за колишні геополітичні прорахунки життями людей. Українську незалежність безжально втопили в крові, поки європейські держави не хотіли її помічати.