Вірмени на українських землях: тисячолітня історія спільного проживання. Частина І

Причини міграції вірмен на українські землі

Міграція ніколи не буває випадковою. Історична батьківщина вірмен — Вірменське нагір’я — здавна перебувала на перехресті цивілізацій і завойовників. У XI–XII століттях цей регіон став ареною спустошливих нападів турків-сельджуків, які руйнували міста та села, змушуючи місцеве населення шукати порятунку. Згодом, у XIII столітті, до цього додалося ще й монгольське нашестя. Ці події спричинили масові переселення вірмен до безпечніших місць. Проте чому для еміграції вірмени обирали саме українські території?

Економічні фактори

Вірмени здавна славилися як вправні купці та ремісники. Вони були активними учасниками Великого Шовкового шляху, що з’єднував Схід і Захід. Проте старі торговельні шляхи після монгольських завоювань ставали небезпечними або втрачали своє значення, тому вірменські купці шукали нові можливості. Вигідні умови для розвитку на той час обіцяли українські землі, особливо Причорномор’я та західні регіони, розташовані на перетині важливих торговельних шляхів.

Вірмени активно займалися міжнародною торгівлею, експортуючи місцеві товари (хутра, мед, віск) та імпортуючи шовк, спеції, коштовності, зброю зі Сходу. Їхній внесок у ремісничу справу був колосальним. Понад те, вірмени були майстерними ювелірами, що створювали вишукані прикраси.

Перші поселення та формування громад

Вірменська церква є однією з найбільших старих у світі — вона сформувала ще у IV столітті. Водночас найдавніші відомі парафії вірмен в Україні з’явилися у татарському Криму у VI столітті. Зокрема, Вірменська апостольська церква була представлена у Херсонесі Таврійському, Кафі (тепер Феодосія), Сужку (Судаку).

Не тільки Крим, але і Львів

Не завжди міграція була лише втечею. Часто вірмен запрошували правителі тих чи інших держав. З Кримського півострова вірменський народ емігрував на західну частину українських земель, зокрема й вірменський єпископський престол перемістився до княжого Львова. У майбутньому правителі Галицько-Волинського князівства активно заохочували вірменських купців і ремісників оселятися у своїх містах. Це було взаємовигідним: вірмени отримували захист і землю, а князівства — пожвавлення економіки, розвиток міст та збільшення податкових надходжень.

Прибувши на нові землі, вірмени не розчинялися серед місцевого населення, а прагнули зберігати свою ідентичність, формуючи громади, які лишили помітний слід у релігійному житті міст. Історики вважають найстарішим вірменським храмом у Львові церкву святої Анни — її кам’яний мурований варіант міг з’явитися ще у 1240 році. Одним із найяскравіших прикладів їхньої культури є і Вірменський кафедральний собор у Львові, збудованим майстром Дорінгом. Цей храм є шедевром архітектури та важливим духовним центром для життя вірмен і досі.

Князі та пізніше польські королі надавали вірменам права та привілеї, що сприяло їхньому розвитку. Наприклад, польський король Казимир III у 1367 році дозволив єпископу Григорію І організувати у Львові резиденцію і провадити богослужіння відповідно до встановлених традицій та звичаїв.

Щоб ефективно регулювати внутрішні справи своїх громад, вірмени мали власну систему права. Найвідомішим є Вірменський судовий устав (або Кодекс Мхітара Гоша), який застосовувався в їхніх судах. Ця система функціонувала паралельно з місцевими, такими як магдебурзьке право або князівське право. Така автономія у правовій сфері дозволяла вірменам жити за своїми звичаями, що сприяло збереженню їхньої унікальної культури та порядку всередині громади. Ба більше, вони мали власне «вірменське віче» (раду) та суд, які займалися адміністративними та судовими справами всередині кварталу.

Протягом століть

Історія вірмен на українських землях, тривалістю не в одне століття, залишила вагомий слід у нашій культурі. Затишні вулички, красиві храми в містах — це спадщина, яку ми бачимо й сьогодні. Сотні років тому вірмени, зводячи будинки й прокладаючи вулиці, закладали не тільки фундамент, але і зв’язок з українською культурою.