Тінь чуми: як епідемія вплинула на Київ

Протягом XVIII століття епідемія чуми на теренах України розгоралась 15 разів. 

Кожні 8–15 років фіксувався новий спалах захворювання, яке забирало велику кількість життів.  Епідемія чуми 1770–1772 років набула особливого масштабу.   Вона виникла на тлі російсько-турецької війни 1768–1774 років. Концентрація великих мас людей, недостатнє медичне забезпечення та антисанітарія сприяли виникненню хвороби на полях битв. Хвороба з Молдови й Волощини потрапила в Трансильванію і Польщу. Уже звідти вона перекинулась на територію України.

Уряд намагався реагувати. Він завчасно заборонив переміщення через кордон іноземців із підозрою на хворобу.  Також обмежили пропуск товарів і транспорту. Попри це вона проникла вглиб російської імперії. Обмежити пересування війська було неможливо — і це стало основним фактором розповсюдження. До фронту йшла провізія та боєприпаси, звідти — полонені й поранені. Поступово чума поширюється  Київською, Новоросійською та Бєлгородською губерніями. У 1771 році вона доходить до Москви. У Києві до загрози поставились із недовірою. Ще з 1729 року у Василькові під Києвом було створено карантинну заставу, яка перетворилась на центральну й почала керувати шістьома іншими на території України.

Уже 2 вересня 1770 року зафіксували перші випадки чуми в Києві

На Подолі, який був осередком міського життя, померло троє чоловіків. Вони займались перевезенням боєприпасів для армії. Наступного дня померла жінка, яка отримала від них вовняну хустинку в подарунок. Для з’ясування обставин збирають групу лікарів-випускників Києво-Могилянської академії. До неї увійшли: прикордонний карантинний лікар І. Полетика, головний лікар Київського госпіталя С. Митрофанов, який згодом помер від чуми, і ще троє недавніх випускників. Комісія за симптомами встановила діагноз. Висока температура, галюцинації та виразки на тілі вказували на моровицю, тобто чуму.

У квітні 1771 року до комісії приєднається військовий лікар Д. Самойлович. Його поради й досвід стануть у пригоді під час подолання епідемії. Але до цього було багато жертв, хибних рішень і зволікань.

Поступово чума поширилась усіма районами міста

Спочатку містяни вільно пересувалися Києвом. З Подолу інфекція перекинулась на Старий Київ і Печерськ. У Старому місті перших жертв виявили 12 вересня. На Печерську про хворих дізнались 19 жовтня. Усі три частини міста почали потерпати від чуми. Кількість хворих збільшувалась. Зачинялись державні установи й навчальні заклади. Призупинили навчання в Києво-Могилянській академії, яка розташована на Подолі. Студенти вирушили по домівках, заражаючи все більше людей.

Особливого розмаху хвороба набула в Софіївському монастирі. Загалом там померло близько 140 людей: 60 монахів і 80 паламарів, прислужників та півчих. Схожа ситуація спостерігалась і в інших монастирях. Пояснити це можливо компактним проживанням монахів і скепсисом до тих нечисленних приписів офіційної медицини.

Не зачеплений епідемією залишився лише Михайлівський монастир. Монахи вбачали тут захист чудотворної ікони. Медики знайшли більш прагматичне пояснення — вихід зі святині членам релігійної громади заборонили. Тож хвороба не могла проникнути всередину.

Медики виявляли тих, хто заразився хворобою або мав контакт із хворими

Далі вони ізолювали їх. Зоною карантину став Труханів острів. З настанням зими людей перемістили до Кирилівського монастиря, а декого навіть відпустили додому.  Утім, заражені були приречені. Вакцини ще не існувало, а лікарі не мали практики боротьби з чумою. Під час огляду вони намагались не доторкатись до пацієнтів, обдавали димом і провітрювали свій одяг, що забирало час. Речі з домівок  хворих витягували за допомогою гаків, прикріплених до мотузок. Їх залишали на заражених подвір’ях, допоки не спалювали. Згодом для цього почали використовувати солдатів.

Кияни намагались урятувати майно. Траплялось, що тіла померлих переносили з одного двору в інший, щоб не потрапити під евакуацію і вберегти свої речі. Також могли закопувати померлих у власних дворах, не повідомляючи медикам і владі. Солдати могли самі забирати речі заражених, щоб потім обмінятись ними чи продати.

Місцева губернська канцелярія не взяла до уваги зауваження групи медиків

Послаблення карантину закономірно спричинило більші жертви. Навесні 1771 року чума знову почала розповсюджуватись Києвом. Тепер осередками хвороби стало село Пирогів під Києвом і Печерськ. Тут солдати продавали речі з садиб померлих. Така недбалість призвела до збільшення жертв.

Поділ, Печерськ і Старий Київ знову оточили сторожовими загонами. Між районами обмежили переміщення містян. Вийти можна було лише за спеціальними пропусками, щоб купити їжу. Обмеження викликали незадоволення серед жителів. Ті почали вимагати скасувати карантин і надати можливість вільно пересуватись усім містом.

Постало питання про поховання загиблих. На той час померлих ховали поряд із приходськими церквами, які знаходились у місті. Лише кладовища німців та євреїв були за його межами. Тож влада вирішила створити нові місця поховань. Для Подолу на Щекавиці, для Старого міста поблизу Лук’янівки, а для Печерська — на височині поблизу Саперного Поля.

Можна виокремити дві групи причин розгоряння чуми такого масштабу 

По-перше, у той час у Києві не було достатньої кількості медичних закладів. Через це Кловський палац переобладнали в імпровізований шпиталь. Він був збудований коштом Києво-Печерської лаври для прийому офіційних делегацій і почесних гостей. У його просторих залах розміщували хворих і лікували їх. Профілактика хвороб майже не проводилась. Та й про чуму тоді знали не так багато. Фахівців-медиків, які могли протистояти епідемії, було обмаль.

По-друге, влада й населення погано уявляли собі масштаб загрози. Обмежені заходи губернської канцелярії не дозволяли ефективно протидіяти на початку епідемії. Канцелярія не виробила плану дій. Численні розпорядження були неузгоджені.  Рішення змінювались зі зростанням кількості жертв. Організовані бригади медиків, евакуація населення з епіцентрів захворювання та використання військ — усе це почали використовувати не одразу.

Наслідки чуми для Києва стали жахливими. Від неї помер кожен п’ятий житель міста. Його населення тоді сягало 20 тисяч осіб, тож жертви оцінюються в 4 тисячі. По всій Україні під час цієї епідемії померла 31 тисяча людей, у місцях, де дотримувались суворої ізоляції — менше, ніж 4 тисячі.

Одноразова підтримка: приват 4149499158805604

монобанк: 4441114464261468

банка моно: https://send.monobank.ua/jar/9gMXBb9dVy

Патреон: https://www.patreon.com/history_

BuyMeACoffee: https://bmc.link/ukrainehistory