Ті, хто боровся з тоталітарним режимом: історія дисидентів з 1950-х по 1972 рр.

Що означає слово «дисидент»? 

Слово має латинське походження й буквально перекладається як «той, хто сидить окремо», у переносному значенні — «той, хто не погоджується». У Середновіччі так називали тих, хто не підтримував офіційну церкву, іншими словами, був майже єретиком. У нас дізналися про дисидентів у 1960-х — 1980-х роках. Так в СРСР називали тих, хто критикував офіційну комуністичну ідеологію та політику.

Чому зʼявилися дисиденти? 

Тут потрібно зануритися в історію й вивчити події, що передували виникненню плеяди молодих і запальних захисників усього українського.

5 березня 1953 року помер «батько народів» сталін. Почалася боротьба між колись близькими соратниками за владу в імперії, остаточну перемогу в якій отримав Микита Хрущов. У 1956 р. відбувся найвідоміший, XX зʼїзд КПРС, що лунав в усіх газетах того часу. Микита Хрущов гучно розкритикував сталіна, почав курс на розвінчання культу особи диктатора й започаткував реформи в економіці СРСР.

Період правління Хрущова називають «відлигою»: в 1953 р. почалася лібералізація суспільного життя.

Умови життя й праці трохи покращилися, почалася реабілітація деяких жертв політичних репресій, послабився ідеологічний контроль над наукою, літературою, мистецтвом у цілому. У таких умовах почалося нове піднесення духовного життя українців, що вилилось у русі Шістдесятників та Дисидентському русі на теренах України.

За що боролися дисиденти?

Звісно, спочатку кількість борців була невелика, бо суспільство перебувало в тотальному страху через залякування з боку органів державної безпеки. Хай невеликою кількістю, але дисиденти виступали за демократію, дотримання прав і свобод людини, вільний розвиток української мови й культури, реалізацію права українського народу на власну державність. Їхня діяльність була мирна, вони боролися за свободу ненасильницькими методами, викриваючи антигуманність комуністичного режиму.

Перші організації

Варто згадати, що в 1956 р. почалося масове створення українських громадських обʼєднань: Реалістичний робітничий гурток демократів у Донецьку, Український національний комітет у Львові. Роком раніше була створена Обʼєднана партія визволення України в Івано-Франківську. Однак, на жаль, ці угруповання не стали дуже численні. Зупинимося на Українській робітничо-селянській спілці, що стала найвідомішою дисидентською організацією.

УРСС (Українська робітничо-селянська спілка)

Українську робітничо-селянську спілку заснували Левко Лукʼяненко та Іван Кандиба в 1959 році на Київщині. Усі її члени мали гарну освіту, більшість — юристи за фахом. Сама організація протягом усього часу свого існування була нечисленна — мала лише 10 учасників. Кінцевою метою організації був вихід України з СРСР шляхом референдуму й створення суверенної української держави. Досягти суверенності передбачалося тільки мирними засобами. Для виконання цієї стратегічної задачі Левко Лукʼяненко привертав увагу до Конституції СРСР, у якій був пункт про вихід республік зі складу СРСР, але механізму виходу прописано не було.

На жаль, у 1961 році УРСС викрили органи держбезпеки. Лідерів і учасників заарештували. Суд над членами спілки відбувся того ж року. Усіх членів організації засудили до увʼязнення терміном від 10 до 15 років, а Левка Лукʼяненка — до розстрілу. Згодом його вирок замінили позбавленням волі на 15 років.

Шістдесятники

Говорячи про дисидентів, не можна не згадати про покоління молодих письменників і художників, які відійшли від навʼязаного державою жанру соцреалізму і дотримувалися гасла «поезія має бути поезією, а не агітацією у віршованій формі».

До когорти шістдесятників увійшли Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус, Микола Вінграновський, Алла Горська, Іван Дзюба. Детальніше про Шістдесятників читайте в нашому окремому дописі.

Що сталося в 1964 р.?

Невдалі економічні реформи Хрущова та волюнтаризм у рішеннях спричинилися до його усунення від влади. На посаді генсека ЦК КПРС його замінив Леонід Брежнєв, який почав згортати реформи Хрущова та повертатися до старих порядків. Тоді ж відновилися арешти інакодумців. Вирок не мінявся: «зрадник батьківщини». Проте молоді й горді дисиденти не злякалися репресій.

Боротьба

Протистояння з владою почалося з випуском дисидентами нелегальної літератури — так званого самвидаву, який писали від руки чи друкували на машинках та поширювали, і тамвидаву, який видавали за кордоном і нелегально завозили в СРСР.

У 1965 р. проведено публічну акцію протесту в кінотеатрі «Україна» на премʼєрі фільму «Тіні забутих предків». Організували її літературний критик Іван Дзюба, літературознавець і поет Василь Стус і журналіст Вʼячеслав Чорновіл.

Того ж року Іван Дзюба написав книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона була розкритикована за антирадянський характер.

У 1967 році вийшла документальна збірка Вʼячеслава Чорновола «Лихо з розуму». За це автора книги засудили на три роки ув’язнення.

У 1968 році вийшов роман Олеся Гончара «Собор». Твір заборонили.

Того ж року на Хрещатику колишній боєць УПА Василь Макух здійснив самоспалення. Після того зʼявилося колективне звернення 139 діячів науки, літератури та мистецтва України до Леоніда Брежнєва з рішучим протестом проти арештів та утисків української культури. На жаль, це не дало жодного результату.

Після ув’язнення у 1970–1972 роках  В’ячеслав Чорновіл розпочав видавання журналу «Український вісник» у Львові.

Завдяки Аллі Горській, Василю Симоненку, Лесю Танюку й Івану Світличному були виявлені місця масових поховань жертв розстрілів НКВД. Пізніше Симоненка забито до смерті, Горську вбито, а Світличного заарештовано.

Хоча багато діячів було вбито, інформаційна війна просувалася доволі стрімко.

За підрахунками дослідників, число учасників дисидентського руху в 60-х — 70-х роках сягало майже тисячі осіб. Серед них були письменники, вчителі, художники, юристи, лікарі, журналісти — українська інтелігенція.

Під час правління відносно проукраїнського Петра Шелеста масштаб репресій проти українських дисидентів, на думку КПРС, був недостатній, тому в 1972 р. партія звільнила Шелеста й призначила на його місце Володимира Щербицького, який повністю відійшов від принципів Шелеста, корився наказам згори й почав підтримувати репресії.

Отже, почалася друга хвиля масових арештів дисидентів, під час якої було затримано близько ста активістів, проведено тисячі обшуків. Іван Світличний, Вʼячеслав Чорновіл, Василь Стус, Євген Сверстюк та багато інших потрапили в табори, інших дисидентів саджали в психіатричні лікарні, щоб «вилікувати» їх від «хвороби» патріотизму й навчити по-справжньому любити радянську батьківщину.