Сергій Параджанов. Вірменин з українською душею.

Сергій народився 9 січня 1924 року в столиці Грузії в родині антиквара, був третьою дитиною в сім’ї. Батько майбутнього режисера бажав, щоб син продовжив родинну традицію продавати старовинні речі, але хлопчик мав зовсім інші плани.

Змалку був дуже розвиненою дитиною, володів прекрасним голосом і здібністю до живопису. У 1942-1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Він ріс у старому кварталі Тбілісі, але відчував від цього тільки величезне захоплення, адже художньо-обдарований маленький хлопчик бачив красу в деталях, маленьких предметах і запахах.

1945 року Сергій перевівся до московської консерваторії, а 1946 року вступив на режисерський факультет Всесоюзного інституту кінематографії. Цей вчинок дуже образив батька, який він так і не зміг пробачити. Але юнак хотів творити та пішов за покликом серця.

Спочатку вчився в майстерні Ігоря Савченка, а потім в Олександра Довженка.

Закінчивши інститут на оцінку “3”, майбутнього генія як не найуспішнішого учня відправляють на кіностудію імені Довженка. У хлопчину не вірять і вважають, що користі з нього буде мало. За 10 років роботи на кіностудії імені Довженка Параджанов зняв 4 фільми: “Андрієш”, ”Перший парубок”, ”Українська рапсодія” та “Квітка на камені”, але вони не принесли йому ні грошей, ні слави. Фахівці в галузі кіно всі як один твердили: ”Режисер, який знімав звичайні стрічки, не може досягнути чогось більшого”.

1964 року Параджанов починає працювати над фільмом “Тіні забутих предків”, знятого за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. Саме тоді починається хвиля “українського поетичного кіно”. “Тіні” Параджанова знають усі, адже митець проробив справді колосальну роботу: приділив увагу предметам у кадрі, “грався” з кольорами та динамікою камери, намагався передати атмосферу Гуцульщини. У вільний від зйомок час Сергій відвідував усі місцеві події, як от весілля чи похорони, і нотував звичаї гуцулів, щоб потім додати їх до себе в картину.

І таки вдалося! За два роки прокату фільм здобув 28 призів, 39 міжнародних нагород і дипломів у 21 країні світу, та став однією з найвідоміших кінострічок.

Режисер провів революцію та вивів українське кіно на світову арену.

Фільм наробив багато галасу, особливо в Києві. Так, 4 вересня 1965 року, перед його прем’єрою в кінотеатрі “Україна”, дисиденти Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл заговорили про масові арешти української інтелігенції. Половина залу проявила солідарність з ними, і сам Параджанов відкрито висловив слова підтримки.

1966 року режисер почав працювати над новим проєктом “Київські фрески”, але радянська влада поставилась до цього дуже вороже і звинуватила митця в сюрреалізмі. Творити Сергію в Києві не дали, тому він одразу ж вирушив до Єревану, де в 1968 році в студії “Арменфільм” зняв свій головний шедевр — “Колір граната”. У цій картині режисер проявив максимум своєї фантазії та духовного бачення життя Саята-Нови, який став головним героєм дійства.

Це була історія про великого вірменського поета, в якій автор спробував пролити світло на духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.

Чиновники знову не оцінили творчість Параджанова і заборонили показ картини зі словами: ”Народу таке кіно не потрібне”.

 І лише 1973 року його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший режисер.

Наступного року Сергій повертається до Києва, але знімати йому не дають. Митця це дратує, тому він публічно висловлюється проти радянської влади і режиму. Він говорить: ”Мої фільми, які в радянському союзі не розуміють, розуміють мешканці Африки, розуміють індіанці в Аргентині, а наші органи дуже внутрішні, вони їх зовсім не розуміють і все мене хочуть посадити”. Також варто згадати коментар режисера щодо міністра культури срср: ”Наш міністр культури — це колишній натирач підлоги, тому що він плутає слова “мастика” і “містика””.

Слід нагадати, що в 1965-1968 роках Параджанов намагався звертатися до вищих органів партійного керівництва з вимогою роз’яснити причини переслідування українських митців. 

Зрозуміло, що влада відповіла на відкриту критику та чітку громадянську позицію арештом, і у 1973 році Параджанова засудили до п’ятирічного ув’язнення в колонії суворого режиму за гомосексуалізм. Ця стаття не передбачала виходу на волю, а ув’язнені з особливою жорстокістю ставились до засуджених за це звинувачення.

У тюрмі митець перебував у вкрай важких умовах, його неодноразово били й катували, забороняли писати й малювати. Але Параджанов вижив і здобув великий авторитет у колонії. Його звільнили 1977 року за старанням Лілі Брик, яка організувала цілий міжнародний рух за свободу Сергія.

Оскільки митцю заборонили тепер жити в москві та Києві, він поїхав до рідного Тбілісі. В’язниця виплекала з нього художника, тому Сергій продовжив створювати колажі, інсталяції, ляльок, аксесуари, скульптуру. Писав також сценарії, але їх ніхто не розглядав.

Дві останні роботи режисера були показані 1988 року на фестивалі у Венеції, Голландії, Німеччині, тоді чоловік вже був смертельно хворий на рак легенів. Операція в москві не дала результатів, навіть погіршила стан. Митець казав так: ”Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти в Україні. Вона велика друга моя Батьківщина”.

Але пішов з життя Параджанов не в Україні, а в Єревані — 17 липня 1990 року.

Неповторний талант та багата уява, душевна простота і щирість, багатогранність та освіченість — ось як характеризували Сергія Параджанова, а він просто казав: ”Я народився режисером”. Його життя було заплутане, як лісові стежки, а творчі пориви яскраві, як промені сонця. Рівних йому у фантазії та перетворенні простих предметів на витвір мистецтва просто немає. Режисер робив все з захопленням, віддавав себе на повну і часто наголошував: ”У кінематографі важливо, щоб глядач відчув те, що відчуває екранний персонаж”.