«Сім’я» Януковича: як клан президента захоплював Україну

У 2010 році Віктор Янукович перемагає на виборах і стає четвертим  президентом України. Перемога стала можливою за умов використання ресурсів членів Партії регіонів, політиків більшого чи меншого рівня впливу, і капіталів олігархів Ахметова, Фірташа й Льовочкіна. «Старорегіонали» й «акціонери» Партії регіонів уклали угоди про розподіл сфер впливу. Поділили міністерства, кабінети й, що їх цікавило ще більше, — бізнес. Усе почало перетікати під контроль нового угрупування. Воно нагадувало мафіозну сім’ю. Власне, клан, патріархом якого був Янукович, так і називався — Сім’я. Але ця сім’я не була частиною ані «старорегіоналів», ані «акціонерів». Так розпочалась боротьба за владу між елітами.

Етапи захоплення влади

На початку 2010-х у Партії регіонів був певний баланс: кожен великий бізнесмен чи політик мав свою зону впливу. Але державні посади залишалися під повним контролем Віктора Януковича. Він міг призначати й звільняти чиновників за власним бажанням. Зовсім скоро розклад сил змінився. «Сім’я» на чолі з сином президента Олександром Януковичем поступово захоплювала все більше влади. У 2011–2013 роках ця група вже фактично керувала країною. Вона вирішувала: хто буде займати яку посаду,  де вести бізнес і, найголовніше, кому підкорятись. Державні фінанси, силові структури й судова система стали «власністю» регіоналів.

Хто входив до «сім’ї»?

«Сім’я» — це більше, ніж родина Януковича. На ранньому етапі її ядро складалося із шести осіб. Серед них син президента Олександр Янукович, Сергій Арбузов, Юрій Іванющенко, Сергій Курченко, Віталій Захарченко та інші. Старший син президента став не тільки тіньовим координатором, а й самостійним гравцем. До цього він був бізнесменом середньої руки, який особливо не впливав на політику. Розрахунок був прагматичним: не додавати батьку зайвих проблем. Але після перемоги останнього Олександр почав контролювати кадрові питання і прибирати грошові потоки до рук.

«Сім’я» поступово витісняла інші групи впливу, як-от оточення Ріната Ахметова й Сергія Льовочкіна. Їхні люди у владі залежали від «сімейних» чиновників. Це створювало напругу. Легко міг спалахнути конфлікт. Після парламентських виборів 2012 року «сім’я» Януковича остаточно утвердилася як найсильніша група впливу в Україні. Ахметов, Фірташ і Льовочкін вирішили не вступати у відкрите протистояння. Вони зосередились на збереженні бізнесів. 

Клан під контролем

Після 2012 року стало зрозуміло, що конфлікт усередині Партії регіонів — лише питання часу. Олександр Янукович шукав союзників для зміцнення позицій.  Основним партнером стала Росія. Кремль був зацікавлений у підтримці «сім’ї» як арбітра у внутрішніх українських суперечках.

Одним із ключових питань стало питання газу, зокрема приватизації газотранспортного ринку. Олександр Янукович намагався залишатися в тіні цих переговорів. Проте згодом стали відомі деталі його участі в домовленостях із Росією. Зокрема, йшлося про викуп українських облігацій в обмін на відмову від асоціації з ЄС. Олександр Янукович, схоже, прагнув побудувати державу за принципом: «Я вирішую все». Економічний розвиток, інвестиції чи інновації не були його пріоритетом. Головне завдання — утримати контроль над владою.

Як «сім’я» перетворила Україну на власний бізнес?

Після виборів 2012 року, щоби витіснити «старорегіоналів» і посилити свій вплив, «сім’я» провела серію ключових призначень у різних структурах влади. Генеральним прокурором став Віктор Пшонка, відомий своєю лояльністю до Януковичів. Міністром внутрішніх справ призначили Віталія Захарченка. Його перевели з посади керівника Державної податкової служби. Юрій Іванющенко контролював тіньові фінансові потоки й організовану злочинність. За їхньою допомогою усувались конкуренти. Сергій Арбузов став першим віцепрем’єром і перебирав усе більше повноважень у тогочасного прем’єра Азарова.

У 2012 році «сім’я» зосередила значну увагу на енергетичній сфері. Після парламентських виборів відбувся фактичний енергетичний переворот. Не відставала й банківська сфера. 

Сергій Курченко — «золотий хлопчик» — став фальшивим олігархом. Такого довго шукала «сім’я». Курченко був для них ідеальним кандидатом, бо мав вигляд успішного бізнесмена, спина якого прикривала справжню діяльність «сім’ї». Курченко отримував прибутки з різних джерел. Він скуповував медіахолдинги, компанії, футбольні клуби, але часто просто викачував гроші з підприємств, залишаючи їх із боргами. 

Регіональні «смотрящі»

У регіонах «сім’я» почала фактично тероризувати бізнес і займатися рекетом. Представники Януковича мали майже повний контроль над усіма областями країни. Усі мали бути підпорядковані жорсткій вертикалі. «Сім’я» призначала наглядачів за бізнесом, які також слідкували за лояльністю до «сім’ї». Однак траплялися і нетипові ситуації. Київ не підтримував Януковича, а більшість киян прагнули його відставки. Поки в Київській області Партія регіонів мала повний контроль над місцевим самоврядуванням, Донеччина залишалася вотчиною для Януковича. Але після 2003 року представники донецького клану почали переїжджати до столиці. Контроль тут здійснювався через посередників. Ситуація в Криму також була проблемною. Після перемоги на виборах 2010 року Янукович намагався встановити контроль над місцевою елітою. 

У Харківській області дует Добкіна й Кернеса допоміг посилити позиції регіоналів.

Правління «сім’ї» стало передумовою Революції гідності

Таким чином до 2014 року «сім’я» контролювала більшість ресурсів країни. Це викликало невдоволення інших еліт. А також посилювало напругу в суспільстві. Правління «сім’ї» знищило довіру до системи правосуддя. Воно завдало важкого удару бізнесу, встановивши правління клану в багатьох регіонах України. На все це накладалася проросійська політика, яка ще більше віддаляла Україну від європейських перспектив. Залякування громадян, тиск на медіа, спроби силового утримання влади — все це разом привело до масового обурення, яке вилилося в Революцію гідності. Це стало кінцем правління «сім’ї» і початком для глибоких змін у країні.