Радянізація Львова 1939-1941 рр.

17 вересня 1939 року радянська армія прориває Східний кордон, вступивши у війну проти Польщі. Відповідно, їм потрібно укріпити свої позиції у головних містах на Заході України, саме тому, одним із перших окупованих міст став Львів.

Після приходу військ до Львова люди розділились на два табори: ті, хто їх чекали та підтримали та ті, хто готовий був чинити опір. Більшість свято вірила, що нова влада принесе краще життя. Та згодом побачимо, що надії населення були марними. Варто зазначити, що значна кількість євреїв підтримувала прихід радянської влади, адже гадала, що СРСР забезпечить особисту безпеку проти німців.

Прибуття радянських військ 1939 року для української політичної еліти стало несподіванкою.

Частина інтелігенції виїхала до німецької зони окупації. Варто зазначити, що серед них більшість розуміла, яким буде життя українців при більшовицькому режимі. Були й ті, що розуміли небезпеку подальших дій нової влади, але залишилися. Остап Луцький, один із відомих українських діячів на теренах Заходу України казав: «Вміли ми бути генералами добрих часів, то мусимо ними й бути за гірших часів». Політики готові були йти на співпрацю з новою владою, відповідно, 21 вересня 1939 року УНДО припинило свою діяльність. Та, на жаль, переслідування, арешти від НКВД українську інтелігенцію не оминули. Наприкінці вересня та напочатку жовтня 1939 року заарештовано лідерів УНДО. Серед них Остап Луцький.

Деяким вдавалося виїхати на окуповану Німеччиною територію Польщі. Багато українців, євреїв, поляків, видаючи себе за німців, змогли покинути Львів.

Знищуючи політичних діячів та всю систему управління у Львові, більшовики почали впроваджувати свою владу.

Ми знаємо, якою вона була на теренах Наддніпрянської України, на Заході України методи ставали ще жорсткішими.

Відбір на головні посади з управління в нової влади відбувався за цікавими критеріями. Зазвичай призначали вихідців зі Сходу України або росії, тобто своїх, перевірених людей. Таким чином це давало зрозуміти мешканцям міста, що радянська влада тут надовго. Та іноді на такі посади навіть обирали когось із місцевих активістів. До прикладу, відділ палива і транспорту львівського тимчасового управління очолював колишній возій пива місцевої пивоварні – О. Кармазин.

У Львові відбувалися Народні Збори Західної України, щоб врегулювати питання територіального статусу. Політична українська еліта західних земель не висунула своїх кандидатів, більшовики добряче над цим постаралися, адже мала бути єдина партія – більшовицька. Наслідки виборів очевидні, під тиском проголосовано за возз’єднання з радянською Україною та встановлення радянської влади по всій Україні. Відповідно, 1 листопада 1939 року ухвалено закон про приєднання Заходу України до складу СРСР. Якщо переглянути дати від 17 вересня того ж року, то побачимо, що радянська влада не гаяла часу та робила все, щоб отримати Західну Україну.

Відповідно, розпочинається насаджування тієї політики сталінського режиму, де думка населення не враховується, все існує за канонами вождя. Влада не допустила у Львові інших партій, окрім більшовицької. Організації, що спрямовані на культурно-освітній розвиток, припиняли своє існування. Більшовики прагнули контролювати все, що відбувається в суспільстві.

У Львові формується міліція. Протягом листопада було укомплектовано НКВД. Тобто, організації, які пильнуватимуть дії людей та каратимуть їх. Це засвідчувало, що на населення очікують неминучі арешти, катування. 1940 р. структура влади Львова не відрізнялася від тих, що вже існували на території СРСР.

Піднімалося питання української мови на керівних посадах.

Люди, обіймаючи той, чи інший пост, будучи українцями, просто нехтували українською мовою, або ж навіть не знали її.

1 грудня 1939 р. бере початок націоналізація промислових підприємств. Під цю політику підпадали дрібні ремісничі майстерні, кустарні підприємства, сотні крамниць, кіосків. Людям все скрутніше ставало жити, адже вони втрачали робочі місця, тому й вдавалися до крадіжок державного майна. Для верхівки крамниці закритого типу широко прочиняли свої дверу. Там можна було знайти все необхідне для забезпечення життя. Тобто владі – все, а народу – нічого.

Для того, аби закріпитися серед населення та отримувати підтримку тоталітарного режиму, ввели пропаганду у сфері культури. Варто зазначити, що це робилося доволі швидко. Був виділений кошторис на будування та розвиток шкіл, університетів, подолання неписьменності. У прискореному темпі система освіти в навчальних закладах реформувалася за радянським зразком. Від січня 1940 р. всі школи Львова перейшли на радянську навчальну програму, де обов’язково вивчали російську мову. Проводилася антирелігійна пропаганда. Всі церковні організації підлягли ліквідації.

Присутня була і політична цензура, тобто газети, журнали, книги видавати без цензурування було заборонено. Створювалися спілки письменників, художників радянського типу. Підтримку влади в мистецькій діяльності одержало тільки певне коло авторів, які працювали так, як скаже партія.

Насамкінець українська інтелігенція та політична елітою – польська, єврейська – почала піддаватися масовим репресіям.

Адже більшовицький режим їх боявся і добре розумів, що еліта чинитиме опір їхнім діям. Саме тому 5 березня 1940 р. було прийняте рішення про розстріл колишніх офіцерів польської армії. Також застосовували і масові депортації – вивозили насильно мешканців Львова до Сибіру, на Північ СРСР, до Казахстану.

Саме тоді зароджується опорний рух населення проти тоталітарного режиму. Його підтримували різні національності. Діяв також релігійний рух, в першу чергу, католицької церкви. На жаль, протести А. Шептицького не отримати значних здобутків ні опорному руху, ні церкві, адже органи НКВД продовжували знущатися над людьми.

Радянізація Львова – це випробування для мешканців міста. Щоб утвердитися при владі, більшовики катували людей. Депортації, розстріли, біднота 1939-1941 рр. – страшна сторінка історії міста Лева. Все це тільки згубно вплинули на культурну ситуацію в регіоні.