Півострів, з якого почалося все. Крим і Україна (1991–2014 роки)

Почнімо з того, що москва вже давно претендувала на півострів. Першим яблуком розбрату став Чорноморський флот, а точніше те, якій державі він мав підпорядковуватися. Це спричинило напругу у відносинах між Україною та росією: у 1994 році навіть відбулося зіткнення українських піхотинців з російською береговою охороною. росія звинуватила Україну в провокації, почала роздавати російські паспорти, а президент Криму Мєшков узагалі заговорив про вихід зі складу України. 

Єдиний в історії президент АРК Сергій Мєшков — насправді цікава постать. Очільник Республіканського руху Криму, він активно виступав за приєднання до росії ще від 1990 року, і через 4 роки навіть переміг у виборах президента АРК (партія «Россия»). Як президент він навіть запровадив у Криму московський час, однак уже за рік ВРУ скасувала посаду президента АРК, а самого Мєшкова росіяни вивезли до москви. Поновити свою політичну діяльність він уже не здолав.

Були й спроби провести референдум.

Уже тоді ширилися міфи про «Біловезьку змову», що Крим буцімто насильно включили в склад України. Тоді ж почалося залякування місцевого населення «тотальною українізацією та бандеризацією». Але…

По-перше, ніякої «Біловезької змови» не було. Крим був у складі України ще з 1954 року, і всі це добре знали. По-друге, підтримка антиукраїнських настроїв у суспільстві не була вже така висока: за автономію у Криму проголосувало 94 % виборців, за незалежність України — 54 %. Відверто проросійські погляди мало не більше третини виборців, навіть беручи до уваги, що росіяни становили 58 % населення. Багато хто з них просто хотів зберегти стабільність і залишитися в Україні. 

Найзнаковіша подія відбулась у вересні 2003 року, коли з боку рф розпочалося неузгоджене з українською стороною будування дамби через Керченську протоку до українського острова Тузла. Це мало на меті перевірити реакцію України та світу на зазіхання на Крим. Російська спецоперація була потужна й скоординована, але, на щастя, тоді пропагандистам ще бракувало досвіду, а українська реакція була швидка, тож будівництво дамби припинили. Однак і після того росія наполягала на тому, що «правовий статус острова Тузла залишається невизначеним».

Україну було не так легко залякати, тож спочатку її треба було знищити зсередини. У 2010 році президентом став Янукович, і почалася широкомасштабна кампанія зі здачі українських інтересів. Підписано Харківські угоди, які в результаті посилили присутність флоту рф у Севастополі. Українську обороноздатність підірвано, Україна все більше втрачала суверенітет. У 2012 році Генштаб попереджав тодішнього міністра оборони Павла Лебедєва про вже цілком реальну загрозу, однак усі ці попередження були проігноровані.

Чинний «голова Республіки Крим» Сергій Аксьонов перед анексією Криму не був значним політиком. Він мав велике кримінальне минуле: саме в кримінальних колах здобув популярне нині прізвисько «Гоблін». У 2010 році балотувався до Верховної Ради АРК від партії з промовистою назвою «Русское единство», яка, однак, мала незначну підтримку кримчан. У ті часи він не виявляв своїх сепаратистських поглядів. До речі, ще у 2002 році указом путіна Аксьонов отримав російське громадянство, що могло бути однією з причин стрімкого кар’єрного зростання під час анексії.

Як щодо культурного життя півострова?

Пропонуємо замислитися: що буде, якщо завтра Україна відновить територіальну цілісність і поверне Крим? Відразу напрошується питання: що робити з населенням, яке 8 років безперервно слухало російську пропаганду про нашу державу? Ще у 2014 році в багатьох склалося враження, що місцеве населення досить таки приязно ставилося до нової «влади». Невже їм так погано жилося в Україні? Час обговорити найболючіше питання.

Скажімо прямо: підтримка культури півострова з боку української влади була дуже слабка. У 2006 році з 583 шкіл лише 4 були українськомовні, а з 23,4 % школярів-українців лише 0,7 % навчалися українською мовою, на весь півострів видавалася лиш одна регулярна українськомовна газета, телеканалів українською практично не було. Не дивно, що з-посеред етнічних українців півострова, яких було 24 %, менше половини назвали рідною мовою українську.

На інформаційному фронті росія однозначно перемагала: майже всі ЗМІ були відверто проросійські, засилля російських телеканалів було цілковитою нормою. Крім того, рф втручалася і в буденне життя півострова: було чимало ініціатив, як-от подарунки чи допомога містам (реконструкція скверів, новий транспорт, програми для дітей та молоді — усе під егідою російської культури). У літні табори Криму активно приїжджали російські діти, концерти давали переважно російські чи проросійські виконавці. 

Українські співаки часто «не доїжджали» до Криму, популярності набули хіба що Кузьма Скрябін чи Океан Ельзи.

Навіть зараз у Криму інколи можна почути їхні пісні.

Відверто просувалися російські наративи про українців та кримських татар. Україна зображувалася як несерйозне державне утворення й історичне непорозуміння зі смішними політиками, де ледь не щороку міняється влада, а Крим хоч і належить Україні, але українським фактично не є. І це важко заперечити, коли про це кажуть буквально на всіх телеканалах. 

З кримськими татарами ситуація ще гірша: їх показують як ворогів та повних дикунів, яким кримчани «по доброте душевной» дозволили в себе пожити. Картину «злих татар» підігрівали порівняннями з чеченцями чи дагестанцями, вкидувалися чутки про можливі теракти — усе, щоб посіяти страх, а з ним і ненависть. 

А тепер задумаймося: кримчани прожили 23 роки при абсолютному домінуванні російської мови й культури, цілі покоління зростали по суті в російському середовищі. Складається враження, що українська влада не надто й старалася боротися з російськими наративами, що обернулося катастрофічним провалом на культурному фронті. Тоді ще, на жаль, не розуміли важливості українізації. Жити з проросійською позицією в Криму було елементарно легше: цих людей чули, а далі все просто йшло за принципом «ну, всі пішли, і я пішов».

Важливість розвитку своєї культури ми по-справжньому зрозуміли тільки після анексії Криму росією. Інакше, можливо, вдалося б урятувати ситуацію. Пам’ятаймо цей приклад у нашій історії, щоб розуміти цінність усього, за що ми досі боремося, бо тільки пам’ятаючи українське минуле, ми зможемо створити кращий світ для наших нащадків. Час виправити свої помилки, відновити справедливість і розставити все на свої місця.