Наскільки грізним було військо Кримського ханства? 

Скільки кримський хан міг зібрати війська для походу? 

У джерелах наводяться різні дані: від 15 до 100 тис. У цьому питанні нам допоможе математика. Більшість істориків вважають, що для кочовиків відношення кількості воїнів до всього населення у випадку тотальної мобілізації становить приблизно 1:5. Якщо ми візьмемо населення Криму, степів Північного Причорномор’я і частково Північного Кавказу в XVI–XVII ст., то його кількість сягала не більше 250 тис. Беремо пропорцію 1:5 й отримуємо приблизну чисельність татарського війська на цей період у 50 тис.

Татарські напади на слов’янські землі майже ніколи не залучали всю військову силу хана, з огляду на труднощі організації загонів, що кочували степом, а також на ризик повного розгрому супротивником. Крім великих і нечастих ханських походів, бували менші, очолювані «царевичами» й мурзами. Об’єднані армії кількох мурз, без участі самого хана, налічували 15–20 тис. вершників.

Якою була структура кримського війська? Тут усе досить просто:

1) Особиста гвардія хана;

2) Дружини «царевичів» і мурз;

3) Загальне ополчення, яке скликали в разі великого походу (чоловіки від 15 до 70 років);

4) Загони, надані васалами хана.

Мобілізація проходила швидко — десь за пів місяця. Кожен брав із собою трьох коней, зброю та харчі; п’ятеро осіб споряджали з собою один віз. Основною силою татар завжди була швидка й рухлива кіннота. Умови кочового життя з дитинства привчали степовиків до труднощів, виробляли в них витривалість, спритність, сміливість. Кримські татари відмовились від пізньоординської військової традиції. Нічого подібного до важкоозброєних латників вони не мали. Нечисленною була й «середня» панцирна кіннота, характерна для тогочасних військ Середньої та Центральної Азії.

Основу війська складали легкі вершники, зброєю яких був лук, шабля і ніж. Для захисту використовували м’які стьобані каптани. Знать й елітні воїни озброювалися за турецьким зразком у кольчужні чи кольчужно-плитові панцирі, металеві шоломи, наручні, набедреники, наколінники й бутурлики.

Добірні воїни, окрім вищезазначеної зброї, мали спис, бойовий топірець або чекан. Могли захищати своїх коней стьобаними попонами й металевими масками.

Чому переважала легка кіннота? 

Справа в самих конях. Від європейських порід татарські відрізнялися нижчим зростом і поступалися фізичною силою. Тому їм важко було нести важкоозброєного вершника. Також важливо розуміти мету татарських походів, про які зараз трішки детальніше. Вони переважно організовувалися взимку, коли слов’янське населення не могло легко розпорошитися по сховах за межами поселень. Обирали зазвичай сніжну зиму: татарські коні не мали підков, і змерзлий ґрунт, не вкритий снігом, міг попсувати їм копита.

Дніпро й інші річки долали вплав. Їхні коні були привчені перепливати великі водні простори. Воїн при цьому плив поруч, тримаючись однією рукою за поводи й гриву, а іншою гребучи. Перед ворожими землями орда зупинялася в зручному й безпечному місці, де готувалася до бойових дій і ділилася на три корпуси. Рухалися вони щільною масою, безупинно, і вдень, і вночі, даючи коням не більш ніж годину, щоби поїсти.

Далі висилали навсібіч різної кількості загони з 500-600 воїнів

Вони нападали на села, оточували їх, установлювали наглядові пости, метою яких було підтримання великих вогнищ для освітлення території вночі, щоб можна було захопити якомога більше люду. Протягом чотирьох-п’яти днів спустошували землі й швидко поверталися назад, уникаючи погоні. Вийшовши в степ, частина татар могла ділитися на безліч дрібних загонів, які розчинялися у великих просторах.

Коли ж татарам доводилося вступати в бій із противником, то кіннота діяла в змішаних бойових порядках — перший ряд бойового шикування становили найкраще озброєні й добре захищені воїни, а інші татари йшли за ними. Активно використовували стрільбу з лука й вдаваний відступ.

З часом, під впливом турків змінювалися деякі елементи ведення бою. У другій чверті XVI ст. татари взяли на озброєння класичний османський «дестур-і-румі» — бойове шикування, ядром якого був табір із возів, оснащених легкою артилерією, де всередині перебували стрільці. Але варто зазначити, що озброєні табори з возів використовували не часто під час набігів на землі Литви, Польщі й Москви, бо вони не відповідали меті походів у ці землі.

У чому полягала сила татарського війська? 

Зовсім не в чисельності, а у відпрацьованій до досконалості тактиці, в бездоганному знанні місцевості й навичках пересування, маскування та ведення бою в непростих умовах степу. Серед слабких місць відмітимо практично повну відсутність піхоти й невелику кількість вогнепальної зброї, насамперед гармат. Штурми укріплених міст, якщо й були, то часто закінчувалися невдало. Винятків не так багато. У XVIII ст. бойова цінність татарського війська суттєво знизилася порівняно з силою їхніх супротивників. Воно не могло рівноцінно протистояти стійкій і масово озброєній вогнепальною зброєю піхоті Росії чи Австрії.

Анексія Кримського ханства Російською імперією в 1783 р. поклала край військовій історії татар у цьому регіоні.