Марко Вовчок та Михайло Лобач-Жученко: як скандальний шлюб став любов’ю на 30 років

Знайомство

У 1871 взимку у гостях 38-річна Марія знайомиться з другом свого сина Михайлом. Хлопець, що тільки-но закінчував морське училище, був лише на два з половиною роки старшим від її сина Богдана — йому було 22. У листі до подруги жінка називатиме компанію сина «студентською колонією», і саме в цій колонії письменниця знайде кохання.

Михайло закохається в матір свого друга з першого погляду і побачить її такою: «Це була жінка середнього зросту, опасиста, не дуже вродлива, але, як про неї говорили, ліпша за будь-яку красуню. Тоді вона була вже не першої молодості, із надзвичайно густими, широкими чорними бровами; риси обличчя, хоч трохи розпливлися, залишалися рухливими, із розумними темно-сірими проникливими очима. Вбиралася вона завжди гарно, за модою, але недбало».

З самого початку це було лише невинним знайомством для Марії, адже вона розуміла — молодик має гарні карʼєрні плани. Отримавши звання гардемарина, Михайло працював на фрегаті, та зовсім скоро пішов у відставку і вступив до технологічного інституту.

Уже влітку стосунки між Марією та Михайлом стають дружніми

Вони переходять на «ти», багато розмовляють, навідують одне одного в гостях. У липні хлопця підвищили до прапорщика. Марія ж в цей час займалася письменництвом, слухала розповіді сина про перше кохання, їздила у справах. Незважаючи на важкий графік, двоє поки що друзів не переставали листуватися. А коли жінка затрималась в Парижі через видавничі питання, Михайла це дуже засмутило, адже він хотів швидше побачити подругу.

Жовтень 1873 року став тривожним для письменниці — у цей час вона збідніла, тому не змогла оплачувати навчання сина і того відрахували. Багатьох друзів Марії арештували, а їхні твори вилучили. Розуміючи небезпеку, жінка вирішує разом з сином та Михайлом поїхати за кордон. Змогли вони це зробити лише в кінці березня 1874 року, переїхавши в Париж, та щастя там не знайшли. Уже зовсім скоро компанія повертається в Петербург, щоби владнати справи з грошима та зустрітися з друзями, які залишились на волі. Тоді ж Марія починає піклуватися про Михайла, адже лікарі підозрюють, що він хворіє на туберкульоз.

Та хвороба відступає. На жаль, які стосунки були між Марією та Михалом в період 1875–1877 років ми не знаємо, але можемо припустити, що вони лише набирали обертів. На початку 1878 вони планують побратись. Ситуацію в сім’ї могли ускладнити стосунки сина Богдана та коханого письменниці Михайла, між віком яких була мінімальна різниця. Проте юнаки швидко порозумілися й весілля таки відбулося.

Стрімке падіння

У цей період Марія переживала стрімке падіння в літературному плані — критики часто ображали її роботи, деякі письменники звинувачували у плагіаті, через те, що вона започаткувала журнал «Кращі переклади іноземних письменників», тому кохання стало справжнім порятунком для авторки.

З життєпису Марії відомо, що Лобач-Жученко дуже любив і захищав її, вважав безгрішною, неймовірною та талановитою, навіть коли всі були проти. Ще стає зрозуміло, що він ідеалізував дружину.

Жінка також сповна віддалась сімейному життю з уже не студентом, а маленьким чиновником Михайлом. Вони переїхали в провінційне містечко. Потай від коханого чоловіка дружина поновила старі зв’язки та домоглася, аби Михайла перевели на кращу посаду. Невдовзі, начебто за сумлінну службу, 28-річний Лобач-Жученко, котрий страждав на сухоти, отримав нове призначення — на теплий Кавказ.

Марія оточила чоловіка ніжністю і турботою. Щемливі листи дружини до коханого збереглися й досі. У них жінка висловлює сум за Михайлом та бажання швидше бути разом:

«… якби душі могли літати куди захочуть, я б послала свою — до тебе. І вона б тебе обійняла й поцілувала в обидва ока, як я це зараз у думках роблю…»,

«… дай сюди свої милі очі — поцілую. І голову свою дорогу — стомлену, задумливу. Відпочинь поруч із тією, що завжди поруч у серці…»,

«Мій дорогий друже. Якщо це правда, що душі літають куди завгодно, я нині спрямую свою до тебе, і вона тебе цілуватиме в обидва ока, як тепер я подумки це роблю. Обіймаю і цілую здалеку, мій любий друже. Дурнику, що питаєш, чи люблю я тебе, а сам не знаєш досі. Не знаєш, що раз я полюбила, то ніколи не розлюблю».

Марія турбувалась про чоловіка наче матір, запитувала як він себе почуває, чи їв: «А чи не буде тобі холодно їхати? Чи не надіслати тобі твоє тепле пальто? Бережи себе, мій милий Мішечку, не застудись. Обідай добре, не шкодуй нічого для себе, якщо хоч трохи мене любиш. Не нудьгуй, не читай надто багато. Намагайся, щоб ця поїздка тебе зміцнила. Їдь куди-небудь гуляти.… Пий вино. Бідненький мій непаїнька, один там сиротою, нікому його втішати і берегти. Пам’ятай, любий, що ти найдорожчий і бережи себе. Приїжджай здоровий, і як добре заживемо знову. Міцно, міцно тебе обіймаю і не хочу пускати. Твоя Маруся».

Такий спокій і комфорт подружжя пронесло крізь всі роки

Ось лист Вовчок через 20 років після укладення шлюбу: «… Милий, милий, я ж там, біля тебе. Якщо згадаєш вдень, прокинешся вночі, завжди, завжди скажи собі: вона тут, зі мною.… Обіймаю тебе не тисячу разів, а обіймаю і так залишаюся довго, довго, поки тобі не стане легше».

Дітей у пари не було, проте вони всиновили позашлюбну дитину сина Марії, аби той не зазнав ганьби. Літературознавиця Ніла Зборовська коментувала це так: «Ця дитина стане своєрідним несвідомим маневром досвідченої жінки для зміцнення нової сім’ї з юним чоловіком».

Разом подружжя було 30 років, і цей термін був би довшим, якби не рак мозку Марії. Перед смертю жінка сказала чоловіку: «Якщо не судиться мені лежати поряд із Шевченком, поховай мене під грушею у нашому саду». Письменниця померла 10 серпня 1907 року. Поховав її коханий Михайло на Кавказі в саду їхнього дому.