Історія Зеленого Клину. Далекосхідна республіка у вирі боротьби 1861–1922 років

Перші українці, що зʼявилися на цій території на початку 1860-х років, — вихідці з Полтавщини.

Тоді уряд російської імперії ініціював заселення цих майже безлюдних земель і, задля того щоб заохотити більше переселенців, надавав фінансову допомогу і видавав землю. У 1860-х роках на Далекому сході почали з’являтися перші українські села. Варто згадати реформу 1861 року, яка скасувала кріпацтво: після неї наділи на родину, наприклад, у Чернігівській губернії становили 8 десятин, тоді як переселенцям надавали аж 100 десятин, що слугувало додатковою мотивацією до переселення. Більшість переселенців на ті землі становили українці, а саме 80 % із загального числа. Масове переселення українців почалося після 1883 року, коли було налагоджене морське сполучення між Одесою і Владивостоком і була розроблена чітка система пільг для переселенців.

Хоча більшість переселенців становили українські селяни, вони бралися не тільки до землеробства: через деякий час вони почали розвивати українську культуру, зокрема намагалися відкривати бібліотеки, школи, культурно-просвітницькі організації, навіть видавати пресу українською мовою. Однак усі ці намагання були зведені нанівець через Емський указ 1876 року. Першим проявом українського культурного життя на Далекому сході стало заснування у Владивостоку в 1893 році першого українського хору. Хоча частка переселенців від загальної кількості становила більше 60 %, українська мова була в пригніченому стані, бо майже всі державні посади займали росіяни, що вважали українську мову «сельским наречием». Нерідко можна натрапити на факти того, як українці в містах цуралися свого походження, перекручували свої прізвища на російський лад, додаючи до своїх призвіщ суфікси -ов, -єв. 

Після подій революції 1905–1907 років у російській імперії культурний рух на цих територіях значно пожвавився, зокрема почалось активне видавання українських книжок, часописів. У Владивостоці в 1907–1908 роках при Східному інституті було засноване «Студенческое Общество Украинцев»; певний час під керівництвом І. Воблого воно було досить активне: провадило українську агітацію, ставило театральні вистави, виписувало книжки й часописи. З 1909 року регулярно відзначалися Шевченківські свята. У лютому 1910 року в Микольськ-Уссурійському засновано перше в Зеленому Клині товариство «Просвіта». Події Першої світової війни майже зупинили український культурних рух аж до Лютневої революції 1917 року.

Події Лютневої революції сильно вплинули на українське політичне життя не тільки на території сучасної України, а й на території Зеленого Клину.

Почали поширюватися українські спільноти-громади, до яких приєднувалось усе більше членів. Організація українських громадських центрів у різних місцях Далекого Сходу, особливо в Зеленому Клині й Маньчжурії, дала можливість скликати 13–14 червня в Микольськ-Уссурійському І Загальний всеукраїнський зʼїзд діячів і громадянства Далекого Сходу. Ініціатором його скликання стала Далекосхідна вчительська спілка, головою якої був О. Ступак. Після відкриття зʼїзду й привітань була обрана президія на чолі з А. Романюком і О. Ступаком, а потім і комісії: національна, шкільна, фондова й організаційна, які мали на меті впорядкувати політичне життя українців на тих територіях.

Лідери українського руху в Зеленому Клині у своїй боротьбі робили ставку на допомогу великої України. Наприклад, Другий Всеукраїнський зʼїзд Далекого Сходу ухвалив звернення до уряду Української Народної Республіки, щоб той вимагав від російської влади визнання Зеленого Клину частиною Української держави. На третьому зʼїзді, який відбувся у квітні 1918 р., ухвалено рішення боротися за створення незалежної України на Тихому океані й формування армії Зеленого Клину. Керування передали Крайовому секретаріату на чолі з Юрієм Глушком-Мовою. Удалося створити лише один український полк — імені Т. Шевченка. Полк був беззбройний. Створено його у жовтні 1918 року у Владивостоці. Зрозуміло, що українцям було дуже важко чинити збройний опір. Була розроблена навіть система адміністративного поділу території. Українська Держава не змогла надати належної підтримки українцям Далекого Сходу. Єдине, що український уряд зробив, це призначення Твердовського українським консулом Далекого Сходу. Також з України на Схід була відправлена освітня гуманітарна допомога — українська наукова й художня література.

Під кінець жовтня 1918 року був скликаний IV Надзвичайний зʼїзд українців, який затвердив проєкт конституції українства Далекого Сходу, ухвалив постанову про організацію українського війська й обрав новий склад Секретаріату на чолі з Юрієм Глушком-Мовою. Однак згодом там помінялася влада: прийшли колчаківці й стали переслідувати український рух. У червні 1919 року під час наради секретаріату дійшли висновку, що дозволу на створення армії від російської влади не буде. Тоді ухвалили рішення про оголошення війни О. Колчаку й почали створення партизанських загонів. Ці задуми вивідала колчаківська контррозвідка, і діячі українського руху були репресовані. Однак антиколчаківське повстання вже набирало обертів, що не могли зупинити жодні репресії. Серед повстанців було чимало українців, які створювали партизанські загони й воювали проти білих аж до повалення режиму адмірала Колчака в січні 1920 року.

У 1922 році, коли на Далекому Сході встановилася радянська влада, відбулися репресії проти українського руху.

Усі українські організації заборонили, а їхніх провідників заарештували. У 1924 році відбувся так званий Читинський процес, на якому було засуджено близько 20 провідників українського руху, в тому числі Ю. Глушко-Мова. Станом на сьогодні через проведення активної політики русифікації частка жителів Далекого Сходу, що вважають себе українцями, дуже мала, а банальні спроби розвивати український рух на цих територіях переслідуються. Можемо зробити висновок, що подальший розвиток українського руху на цих територіях не має майже жодних перспектив, проте в майбутньому щось може змінитися.