Історія кохання Бориса Лятошинського й Маргарити Царевич: Великий Котя і Котічка

Борис і Маргарита познайомилися в кінці 1913 — на початку 1914 року

Їм було по 18 років. На той момент дівчина навчалася в Київській консерваторії, а юнак тільки-но приїхав із Житомира підкорювати Київ. Лятошинський одночасно був студентом юридичного факультету Київського університету й брав приватні уроки музики. Маргарита була студенткою музичного вишу, однак батьки дівчини, незважаючи на це, найняли їй репетитора з гармонії — Бориса Лятошинського.  

Перше своє зізнання композитор написав у травні 1914 року, потім було ще два листи, які він так і не надіслав. Хлопець не знав, як правильно вчинити та й боявся образити милу ученицю, тож про почуття свої спочатку мовчав. Однак спілкування таки завʼязалось. Отже, Лятошинський зізнався Маргариті в інший спосіб, можливо, у розмові.

Будинок родини Царевич розташовувався в селищі Ворзель

Там же було місце таємної переписки двох закоханих — біля лавочки. Вони закопували свої маленькі записочки в землю і робили це з неймовірною ніжністю. Борис писав охайно й емоційно, Маргарита — чуттєво. Дівчина пакувала кожну свою записочку в маленький конвертик. Вона називала Бориса Великий Котя, він її — Маленький Котя, Котічка, моя наречена, моя Царівна, моє світле кохання. Коли ж пара перебувала на відстані, то чоловік підписував свої листи — Твій Монах — так він самотньо себе почував.

Пропонуємо переглянути кілька листів чоловіка, щоби зрозуміти глибину його почуттів. Одразу видно, як композитор вагається, не знає, як правильно донести свої думки. До того ж він думає, що Маргарита його не кохає і страждає через це. Він хоче кинути все й поїхати, дати коханій бути щасливою без нього, однак не може. 

Перший лист — 19 травня 1914 року: 

«… Говорити було би дуже важко… Ви безумовно дивуєтесь, чому це я іноді надзвичайно дивно поводжуся, чого з початку знайомства за мною не помічали… Дуже просто: я, сам того не чекаючи, покохав вас. Маргарито Олександрівно, я дуже прошу вас не вважати себе ображеною цими словами й не думати, що це велике нещастя, причиною якого є ви… Ви запитаєте, навіщо ж я вам все це говорю? Сам не знаю, навіщо […] Маргарита Олександрівна, я не прошу у вас відповіді, адже я розумію, як важко відповідати на подібні листи, і знаю вашу відповідь. Хіба я можу чекати іншого?.. Якщо я у своїх припущеннях правий, то нехай все буде по-старому, забудьте цей лист… А все ж таки я кохаю вас, Маргарито Олександрівно. Важко доведеться мені боротися із цим. Прощайте».

Другий лист — 16 червня 1914 року: 

«Все, що я хочу сказати вам, вкладається в небагатьох словах: я покохав вас, Маргарито Олександрівно, так покохав, що тільки й думки в мене, що про вас. Так покохав, що, не замислюючись, відмовився б від усього свого таланту, і якби це було можливо й потрібно вам. Я так кохаю вас! Я зазнаю таке почуття, ніби я знайшов вас… Адже я шукав вас, саме вас, я це відчуваю вже тому, що ви, самі того не знаючи, маєте на мене величезний вплив, тільки ви можете вдихнути в мене енергію працювати…Тепер ви самі бачите, що я маю піти. Адже ви не любите мене, Маргарито Олександрівно. Це так? Як це жахливо тяжко. А піти треба, адже я відчуваю, що з кожним днем все більше люблю вас. Але як нестерпно тяжко буде мені не бачити вас, не чути вашого голосу…»

Третій лист — 27 червня 1914 року: 

«…Я покохав вас, Маргарито Олександрівно, так покохав!.. Але ж ви? Ви ж не кохаєте мене? Хіба я помиляюся, бо інакше це було б таке неймовірне світле щастя!.. Якщо я правий у своїх припущеннях, то ви, Маргарито Олександрівно, не повертайтеся. Я зрозумію все й піду. Якщо ж я помиляюся (невже це можливо?), то поверніться назад. Я не прошу у вас жодного слова, хіба в них справа? Якщо навіть ви не прийдете, я ще раз хочу повторити, що люблю вас. Прощайте, можливо, назавжди».

У 1917 році пара обвінчалась, а цивільний шлюб Маргарита і Борис взяли аж у 1963-у році (за п’ять років до смерті композитора). Наприкінці 1920-х років жінка завагітніла, однак втратила дитину на пізньому терміні. Цю трагедію пара переживала дуже важко, дітей у них так, на жаль, і не було. Однак подружжя опікувалося п’ятирічною племінницею Царевич — Ією. Вона жила разом із парою, і саме вона зберегла вище подані листи. Згодом Ія стала піаністкою і викладала в Київській консерваторії. Син жінки Валерій був для Бориса і Маргарити названим онуком.

Керівниця «Фундації Лятошинського» Тетяна Гомон коментує: «Моя мрія — видання переписки Бориса Лятошинського з дружиною Маргаритою, яка охоплює період від початку їхніх відносин у 1910-х роках».

У 1968 році у віці 73 років Борис помер. Увесь цей час із ним була поруч його кохана Маргарита. Жінка пережила чоловіка на 14 років.

Обережний, стриманий, завжди жартує з серйозним обличчям — таким Бориса Лятошинського бачили люди. Ніхто й не думав, що цей чоловік здатен бути нерішучо-романтичним, писати такі чудові листи й любити вірно все життя лише одну жінку. Таким композитора зробило кохання до прекрасної Маргарити — музи його життя. Ця історія доводить: якщо двом людям судилося бути разом, то вони будуть, попри все. І що кохання надає крила й мотивує на звершення, якщо обрати правильну людину.