«Художньо — Україна починається і закінчується в серцях, правдиво — у головах людей». Інтервʼю з автором проєкту «Хащі» Володимиром Коханом

Яка з подій істотно вплинула на долю України?

Розкол 1054 року. Парадоксально, однак через цю подію нас потягнуло в інший бік. У 988 році сталася однозначно визначальна подія, відмова від невігластва і язичництва — прийняття християнства. Християнство тоді все ж таки було наймодернішою, найсучаснішою релігією змін, реформ і науки, тоді як язичництво не мало за собою нічого наукового, було відсталим віросповіданням.

Християнство — це найкраще, що могло статися з нашими пращурами. За століття, однак, усе змінилося, зокрема стався розкол християнської церкви й відʼєднання католицтва. Це призвело до того, що православні залишилися на традиційних речах, догматиці, ігноруючи розвиток. Православна церква досі стоїть на дотриманні традицій. Усі інші представники християнства, у тому числі католики, постійно модернізуються, трансформуються й змінюються. Натомість ми законсервувалися. Варто згадати й монгольську навалу, що спричинила регрес, відтягнула назад, тоді як Європа продовжувала стрімко розвиватися. За монголами прийшли їхні васали, прийшла московія, що виникла під монгольським пануванням. Це те, що спричинило стагнацію, зависання на одному місці, те, що засмоктало нас у болото.

Звідки починається і де закінчується Україна?

З цим питанням треба бути обережним: воно досить слизьке, адже можна загратися в такі речі, як російські «росія закінчується там, де є російська мова» або «кордони росії ніде не закінчуються». Кажучи про мову, те ж саме можна сказати і про Україну. Відчуття того, що ти в Україні, дійсно формується за мовою. У мене були подібні відчуття, коли я бував у невеликих селищах Словаччини та Румунії, де люди спілкуються українською: ти дійсно відчуваєш себе в Україні, навіть більше, ніж тоді, коли мені доводилося бувати на Донбасі, в Харкові або в Одесі. Водночас широкомасштабне вторгнення багато змінило: ми стаємо нацією, побудованою з різних людей, і в цьому є щось модерне. Старіші нації будувалися радше на етнічному принципі. В Україні ж зараз будується саме модерна нація. Художньо — Україна починається і закінчується в серцях, правдиво — в головах людей. Там, де є усвідомлення приналежності до українського, є початок держави. Де люди такого усвідомлення не мають, — край України.

Чи творить сьогодні Україна світову історію

Радше навпаки: світ творить історію руками українців. Як би це не звучало грубо, Україна є інструментом творення світової історії. На жаль, ми не є головою, розумом цієї історії. Головним ініціатором та мозком сьогодні залишається західний світ. Без нього нічого б не було. Історія твориться на території України лише в контексті нашої держави. Попри все, сьогоднішні події — це напевно наш останній шанс досягнути Європи, а не віддалятися від неї.

Що значать слова Володимира «сучасна Україна — це консистенція охлократії»?

Це було до широкого вторгнення, і, на жаль, нічого не змінилося. Охлократія нікуди не поділася, на жаль, з голів нашого суспільства. Як подолати цю ваду? Тут можна повернутися до найпершого питання: першочергово — освіта. Усі проблеми в освіті. Хоч християнство вже не відіграє своєї ролі, однак свого часу воно запустило цю кулю неправильної системи освіти, підкріпленої різними державними формаціями, які існували на цій території. У нас феноменально неправильна освіта, а з неї починається все. Її потрібно реформувати з педінститутів. Це не мій песимізм або ж фантазії.

З дитячого садка дітей виховують за радянською системою, в якій дитина є не особистістю, а фактично гвинтиком системи, юнітом, рабом, солдатом, який буде прислуговувати державній системі. З початкових класів прививають основи корупції, невігластва і, врешті, охлократії. Освітня галузь потребує реформ. Учителі мають отримувати таку ж заробітну плату, як і військові, адже солдати нам необхідні у воєнних реаліях, а педагоги — постійно. Вони люди, що ліплять суспільство. Викладач є архітектором, будівельником людських життів. Нещодавно ознайомився з ініціативою Teach for Ukraine, де, навіть не маючи педагогічної освіти, можна стати викладачем в сільських школах або в провінційних районах, де є можливість стати ковалем свідомості наступних поколінь українців. Це крута платформа, як би не діяльність у «Хащах», я б подався в якесь глухе село на Чернігівщині або Львівщині, щоб внести лепту просвітництва, надії в майбутнє, можливо, кількох дітей змінити, дати їм правильні настанови на життя.

Чи байдужі пересічні українці до історії?

Пересічний українець байдужий до історії у всіх сенсах. Чому? Питання лише в освіті. Тут грають роль некваліфіковані люди, що не люблять історії, музеїв, спадщини, проводять формальні екскурсії, виконують роботу не за бажанням. Коли в школі вивчав історію, я її ненавидів. Те саме можна сказати й про музеї, де усе штучно й нафталіново.

Що може допомогти людям відректися від міста, щоб зберегти ветхі й занедбані хащі?

У сучасному світі — нічого, лише якась глобальна катастрофа, якийсь вірус, коли люди не зможуть жити великими спільнотами, однак це виглядає практично неможливо. Усе йде своїм чином, і не варто ностальгувати чи непокоїтися, зокрема щодо вимирання сел. Люди живуть великим мегаполісом. Людина — соціальна істота, вона прагне до колективу, бути в комфорті й легше працювати, знаходитися поряд з іншими людьми. Однак завжди є певний відсоток людей, які з тих чи інших причин намагатимуться відокремитися, вести усамітнений спосіб життя.

Про критику, клавіатуру та знаряддя пращурів

Дехто мене критикує, мовляв, я не знаю різниці між ткацьким верстатом і якоюсь прядкою. Мені за це не соромно. Я не вважаю, що кожна людина має знатися в предметах побуту наших предків: це просто непотрібно. У цьому мають розбиратися фахівці. Це те саме, якби через 200 років хтось мав знати, умовно, як називалися модель мишок або клавіатур, якими ми сьогодні користуємося. Мене завжди цікавила естетика, коли можна доторкнутися до чогось, щось уявити: це знаряддя праці того часу. До них цікаво доторкнутися, з ними вражаюче моделювати, як жили ці люди, зануритися в атмосферу. Головне — поважати, не руйнувати, фотографувати й зберігати. Однак чи потрібна передача цих знань наступним поколінь? Навряд чи. Це точно так само, як нав‘язувати масам молекулярну хімію.

Про регіон Поділля і його особливості

По-перше, це мій рідний край. По-друге, на Поділлі все гармонійно поєднується. Це рай в Україні, як на мене. Поділля — це частково вимираючий регіон, але не безлюдний. Це частково рівнинний регіон, однак не цілком голий степ: це частково гірський регіон, але гори не високі. У цьому регіоні є вода, однак не так багато, як на Поліссі, де все вкрито болотом, є спека, однак не така як у Причорноморʼї, є холод, однак не такий страшний, як десь у степах. Усе гармонійно підібрано: є схили, пагорби, рівнини, гори, ліси, поєднання усього з усім. Розмаїття архітектури — від деревʼяних до глиняних і камʼяних будівель — це все на відносно невеликій території. Візьмімо Полісся. Чим воно мені гірше за Поділля? Тим, що Полісся певною мірою одноманітне: сосни, берези і рівнина, дуже багато боліт. Поділля різноманітне. Так склалося, що цей регіон багатонаціональний: німці, поляки, євреї, молдовани, українці, російське населення. Мені імпонує мова. Якщо галичани щось перебрали від польського населення, тягнучість вимови, то на Поділлі такого вже немає, хоч і є певні запозичення від галичан. Подільська вимова досить цікава, більш наближена до літературної мови. Люблю людей Поділля з антропологічної точки зору. Вони неймовірно красиві. Я люблю досліджувати людей, їхні особливості й характеристики.

У чому феномен Нестора Махна?

Феномен Махна в харизмі. Фантастично харизматична людина, що захоплювала увагу мас, могла оволодівати й маніпулювати суспільством. Так склалося, що Нестор Махно народився в такому краї, де волелюбність переростає в свавілля, тобто народ настільки вільний, що не знає, де свобода, а де анархія, безладдя. Народ через свою неосвіченість не розуміє, що анархія — це утопія. Махно певною мірою ретранслятор козаччини XV–XVI століть. І хоч ми зараз намагаємося видати козаків державниками, але такого не було до Гетьманату від часів Богдана Хмельницького. До Хмельницького козаки були анархістами — всі проти всіх, грабунок, найманство, непідкорення владі. Нестор Махно на тих самих територіях з нащадків тих самих козаків заколотив те саме. Прагнення свободи й непокірність сидить глибоко в свідомості й ментальності люду Запоріжжя й Гуляйполя. Це дуже сильна риса, головне її правильно спрямувати. Якби її спрямували в державотворчі процеси, це була б потужна сила. Сьогодні це зробити вдалося більше: більшість місцевих жителів, можна сказати, махновців у крові якраз відстоюють незалежність України. Українська державність асоціюється зі свободою, тоді як росія у своїй суті позбавлена цього. Люди на селах шкірою відчувають це, підсвідомо. На росії диктатура, а це саме те, проти чого боровся Махно, те, проти чого боролися козаки. Як би це не було парадоксально, але справді для них Нестор Махно став таким взірцем, тому вони й переконані, що якби він був живий, то воював би проти росії.

Що формує Україну такою, якою вона є сьогодні?

Україну формують її люди. Їхня взаємодія, вміння жити разом. Те, що ми маємо на виході, українська держава — це обʼєднання людей за інтересами, за способом життя, правилами, рисами, тощо. Урешті, це й формує ту Україну, яку ми маємо: свободолюбиву, охлократичну, воюючу, красиву, занедбану, засмічену, бідну і багату, далеко не досконалу, але вона така, яка вона є. Жити в країнах на кшталт Швейцарії таким особистостям, як я, було б нудно: там усе просто, за тебе все зробили. А тут, свіже, неоране поле, розвалений і розсипаний конструктор, з якого нам ще доведеться в майбутньому скласти державу, повноцінну націю та суспільство, яке залишить свій слід в історії.

Матеріальна підтримка:

Одноразова: приват 4149499158805604

монобанк 4441114464261468

банка моно: https://send.monobank.ua/jar/9gMXBb9dVy

Патреон: https://www.patreon.com/history_