Поліська Січ: досвід організації народного спротиву і самооборони, що передував УПА

Початок війни і українські очікування

Друга світова війна охопила боями всі терени сучасної України. На початку багатьом здавалося, що поразка СРСР і прихід німецьких військ може створити можливість для відновлення української державності.

Різні політичні сили й військові діячі намагалися скористатися цією ситуацією, створюючи власні структури спротиву. Однією з ключових постатей цього періоду став Тарас Бульба-Боровець.

Формування підпілля

Тарас Бульба-Боровець був прихильником ідей українського націоналізму. На початку війни він перебував ув’язненим у польському таборі й був свідком того, як люди тікали з територій Західної України, окупованих Радянським Союзом у 1939 році.

На відміну від багатьох інших, Боровець у 1940 році таємно перейшов німецько-радянський кордон і прибув на Волинь. Його метою було створення на цих територіях мережі націоналістичного підпілля, здатного протистояти новим окупантам.

Разом із колишніми повстанськими отаманами УНР він розробив план створення мережі «Січей» — осередків майбутнього повстання. У разі нової війни з більшовиками ці осередки мали стати основою загального виступу та сприяти поверненню уряду УНР з еміграції.

Цей план підтримав президент Української Народної Республіки в екзилі Андрій Лівицький.

Створення «Поліської Січі»

22 червня 1941 року, після початку німецького наступу на СРСР, Боровець створив збройне формування: Українська Повстанська Армія «Поліська Січ».

На відміну від Організації українських націоналістів (бандерівців), Боровець підпорядковувався уряду УНР в екзилі. Саме тому він відмовився проголошувати на Поліссі Акт відновлення української державності від 30 червня 1941 року, оголошений у Львові.

Водночас Боровець проголосив власний Акт самостійності Української держави, почавши формувати українську адміністрацію на територіях, звільнених від радянських військ.

Переговори і початок бойових дій

Наприкінці липня 1941 року відбулися переговори між Тарасом Бульбою-Боровцем та представниками ОУН(б). Вони не дали результату: особисті суперечки та боротьба за контроль над збройними силами завадили домовленості.

У той самий час загони «Поліської Січі» розпочали активні дії на Поліссі. Вони:

• звільняли в’язнів із радянських тюрем і таборів;
• захоплювали зброю;
• організовували місцеву самооборону.

Чисельність загонів швидко зростала.

Олевська республіка

У серпні 1941 року один із загонів «Поліської Січі» перейшов старий радянський кордон і почав наступ у напрямку міста Олевськ.

Місцеве населення зустрічало повстанців як визволителів і допомагало їм під час просування. Радянський партизанський загін, що залишився на цих територіях, відступив до лісів.

21 серпня 1941 року до Олевська увійшли союзники з Білоруської самооборони, після чого в місті фактично було встановлено українську адміністрацію. Цей період увійшов в історію як «Олевська республіка».

Німецька влада певний час толерувала існування загонів «Поліської Січі», дозволивши їм діяти як допоміжним охоронним підрозділам. Документально їхня чисельність обмежувалася:

• до 100 осіб у містах,
• до 50 осіб у селах.

Бійці носили українські національні символи та формували місцеву адміністрацію.

Конфлікт із німецькою владою

Самостійність «Поліської Січі» дедалі більше дратувала німецьку адміністрацію. Додатковим фактором конфлікту стало те, що загони Боровця виступали проти розстрілів мирного населення. Зокрема, Боровець написав лист до рейхскомісара України Еріха Коха, протестуючи проти таких дій.

Спочатку німці намагалися перевести загони на інші території, але після невдачі вирішили ліквідувати утворення.

15 листопада 1941 року «Поліську Січ» було розпущено. Безпосереднім приводом стала відмова бійців брати участь у розстрілі цивільного населення в Олевську 12 листопада.

[…] Ой, не забудуть рейхкомісари,

Ні політруки,

Як за свободу свого народу

Йшли поліщуки.

Ой, не загине вічная слава

Про нашу УПА!

Рухне навіки вража комуна –   

Червона Москва.

Ой, не забудьте нашої Січі,

Німці й москалі!

Ми ще поставим жовто-блакитний

На самім Кремлі!

З тексту пісні про УПА «Поліську Січ»

Новий етап боротьби

Розпуск загонів виявився тактичним кроком, який дозволив зберегти людей. Колишні бійці «Поліської Січі» перейшли до підпілля та почали готувати новий етап боротьби.

У грудні 1941 року було відновлено діяльність УПА «Поліська Січ», що означало перехід до нової форми опору. Протягом 1942 року загони Боровця:

• здійснювали нальоти на німецькі склади продовольства та зброї;
• підтримували українське населення;
• накопичували сили для подальшої боротьби.

Одночасно існував тимчасовий нейтралітет із радянськими партизанами (вересень 1942 – лютий 1943 року), який згодом зірвався після розстрілу групи січовиків.

Розгортання повстанського руху

Навесні 1943 року УПА Бульби-Боровця стала одним із важливих військових формувань на Волині та частині Поділля.

Загальна чисельність бійців могла сягати 10 тисяч осіб, а підтримка місцевого населення була особливо сильною на Волині.

У цей період український повстанський рух розширювався, і на основі досвіду попередніх формувань, зокрема «Поліської Січі», виникали нові підпільні структури. Саме тоді Українська повстанська армія (УПА) стала одним із головних осередків збройної боротьби проти окупаційних режимів: радянського та німецького.

У цей час ОУН(б) створила власну Українську повстанську армію. Частина бійців перейшла до її лав, а місцеве населення дедалі більше підтримувало саме ці підрозділи.

Щоб відмежуватися від їхніх дій, Боровець перейменував свої сили на Українську народно-революційну армію (УНРА). Він прагнув створити надпартійну військово-революційну організацію, яка боротиметься за незалежну демократичну Україну. Однак у серпні 1943 року підрозділи УНРА були роззброєні, а багато бійців покинули її лави.

У жовтні 1943 року Боровець віддав наказ розформувати загони і перейти в підпілля, щоб уникнути кровопролиття між українцями.

Чого вчить досвід «Поліської Січі»?

Досвід «Поліської Січі» показав, як навіть у складних умовах можна організувати народний спротив. Його основою стали:

• самоорганізація місцевого населення;
• створення загонів самооборони;
• підтримка громади;
• мережа підпілля та взаємодопомоги.

Цей досвід став одним із важливих етапів формування українського повстанського руху в роки Другої світової війни.

Історія «Поліської Січі» показує, що український спротив у ХХ столітті виникав не лише як діяльність окремих організацій, а як ширший суспільний процес самоорганізації. Саме здатність місцевих громад швидко створювати загони самооборони, підтримувати підпільні мережі та допомагати один одному дозволяла зберігати боротьбу навіть у найскладніших умовах окупації.

Досвід 1941-1943 років засвідчив, що народний спротив може народжуватися із готовності людей захищати свою землю, підтримувати одне одного та об’єднуватися для спільної мети. Саме такі принципи: самоорганізація, взаємна підтримка та відповідальність за свою країну — стали важливою частиною традиції українського опору.

Сьогодні ця традиція має своє продовження. Український Рух опору, який координується Силами спеціальних операцій Збройних сил України, об’єднує тисячі людей, що долучаються до виконують різні завдання по обидві лінії зіткнення.

Долучитися до цієї діяльності можна на добровільній і конфіденційній основі, без обов’язкового набуття статусу військовослужбовця.

Дізнатися більше про можливості участі та роль громадян у системі національного спротиву можна на офіційному ресурсі Руху опору ССО ЗСУ: https://opir.org.ua.

Цей матеріал створено у співпраці з Рухом опору Сил спеціальних операцій ЗСУ.