Українці на боці Ічкерії: шлях УНА-УНСО в Чеченських війнах

Розпад СРСР спровокував низку конфліктів. Особливої гостроти вони набували там, де народи прагнули незалежності. Одним із таких регіонів стала Чечня. 1 листопада 1991 року президент Чеченської Республіки Ічкерія Джохар Дудаєв проголосив незалежність. Протягом наступних трьох років Росія намагалася схилити її до членства у федерації. Коли всі спроби були змарновані, Москва вдалася до грубої сили. У ніч на 11 грудня 1994 року в Чечню увійшли федеральні війська. На допомогу молодій республіці ринули добровольці з багатьох країн. Одними з таких були члени української організації УНА-УНСО, в яку здебільшого входила радикально налаштована молодь, активісти та відставні військові. Вони прагнули створити конкуренцію російському імперіалізму.

Ще до початку боротьби на боці Республіки Ічкерії представники УНА-УНСО тричі зустрічалася із чеченськими лідерами.

Перша делегація вирушила на перемовини в серпні 1994 року, друга — у жовтні, а третя — у листопаді. Результативними виявилися останні переговори. За однією з версій, вони домовились організувати пресцентр, який інформуватиме суспільство про війну в Чечні. Також бійці УНА-УНСО мали охороняти іноземних журналістів від небезпек. Прихильники іншої версії наполягають на тому, що лідери УНА-УНСО погодилися вербувати ветеранів українських повітряних сил для участі у війні на боці дудаєвців.

У січні 1995 року в столиці незалежної Ічкерії — Грозному — сформувався підрозділ УНСО під назвою «Вікінг». До сотні увійшли українські добровольці та місцеві українці. Очолив її Олександр Музичко з позивним «Білий», якого часто називають охоронцем Дудаєва. Начальником штабу став етнічний росіянин Олег Челнов під псевдо «Беркут».

Зброї було обмаль. Чеченська сторона забезпечувала лише харчами, яких теж часто бракувало. Загін із близько 35 людей мав усього чотири автомати. Один подарував президент Дудаєв, другий — польовий командир, третій знайшли на полі бою, а четвертий придбали «у складчину».

Поступово вдалося отримати все необхідне.

80 % амуніції стрільці здобували безпосередньо в боях. Ринок зброї став цілком легальним, тому автомати Калашникова та боєприпаси до них можна було досить легко придбати. Значно складніше було дістати снайперські гвинтівки Драгунова та набої калібру 7,62.

За форму для більшості спочатку правили спортивні костюми, джинси та кросівки. Скоро їх змінили трофейні однострої російських морпіхів, «афганки», саморобні зимові маскхалати. Після осені 1997 року почали використовувати уніформу турецької армії. Проте під час напружених боїв було важко розрізнити своїх, тож для полегшення розпізнавання носили зелені пов’язки газавату (символ «священної війни» в ісламі), не зважаючи на їхнє релігійне значення.

Основу армії Ічкерії становили загони під командуванням Шаміля Басаєва, Ахмеда Закаєва та інших, тоді як унсовці були лише допоміжним контингентом. Сотня «Вікінг» брала участь в обороні Грозного, зокрема в боях на площі «Мінутка». У цьому районі пролягали теплотраси, підземні ходи та каналізація. Це робило площу міцним оборонним рубежем, даючи змогу закріпитись. Саме тут зник безвісти начштабу «Беркут» Челнов. Крок за кроком «федерали» захоплювали місто. 24 січня 1995 року вони оточили столицю республіки, а 13 лютого — взяли під повний контроль.

Окрім битви за столицю республіки, українці побували в багатьох сутичках. Серед них оборона Бамута, бої за Гадермес, Шаш, Чеген-Аул, Аргун і Чорноріччя. Олександр Музичко «Білий» згадував про три підбиті танки, шість бронетранспортерів, одну бойову машину піхоти та розстріляний літак-винищувач. Інколи до них додають підбитий гелікоптер.

Війна в Ічкерії мала здебільшого партизанський характер. Підрозділи діяли автономно, часто без належної координації. Проте це не було чимось новим для бійців УНА-УНСО. Досвід попередніх конфліктів допоміг пристосуватися до таких умов. Ні в Придністров’ї, ні в Абхазії вони не мали надлишку зброї та боєприпасів. Тож вони почувалися звично.

Українці воювали не лише в сотні «Вікінг». Окремі члени УНА-УНСО долучалися до певного місцевого командира. Інших організованими групами з 10–15 людей приєднували до чеченських загонів. Один зі стрільців УСНО згадує про партійні правила та принципи організації. У ролі політрука він слідкував за дотриманням «сухого закону», не допускав грабунки та мародерство. За порушення карали суворо. Зазвичай це було побиття так званими «буками» — дерев’яними кийками.

Російські ЗМІ заявляли, що в Чечні діє регулярна частина УНА-УНСО чисельністю 600 людей. Це видається значним перебільшенням. Водночас українцям закидали торгівлю зброєю та найманство — такі звинувачення мають певне підґрунтя. Окремі унсовці згадують про плату за участь у конфлікті. Наприклад, у спогадах зустрічається епізод, коли Дж. Дудаєву за 40 тисяч доларів пропонували купити пістолет. Утім докази щодо регулярності таких дій знайти складно. Російський генерал Геннадій Трошев писав про 300 «українських найманців» і згадував, що «на бандитському боці українці б’ються до останнього патрона. Наприклад, відчайдушно діяли дівчата-снайпери з Полтави та Миколаєва: не одного російського бійця поклали зі своїх гвинтівок. Їх довго вистежували, за ними полювали і врешті-решт убили».

Слід УНА-УНСО в другій війні простежити значно складніше. Очільники організації традиційно не визнавали, але й не спростовували участь у конфліктах. За різними підрахунками, в Чечні воювало від 70 до 100 українських добровольців, близько половини з яких були кадровими військовими запасу або чинними у відпустці. Найбільше бійців прибуло із Черкас та Умані, потім із Рівненщини. Також були вихідці з інших осередків: Київського, Харківського, Львівського і Вінницького. Шлях у зону бойових дій спершу пролягав через російські Мінводи чи Хасав’юрт або азербайджанське Баку. Звідти організованими групами заходи на територію бойових дій. Ротацій не було, тож українські добровольці воювали до кінця кампанії.

ЗУлітку 1997 року в Чечні перебувало 30 стрільців УНСО. Усі вони входили до групи Салмана Радуєва. Владислав Дощ, один з учасників, розповідає, що тоді в організації виник задум взяти під контроль ділянку кордону між Грузією та Чечнею, де планували створити базу для розміщення контингенту та переховування членів, яких розшукували в Україні. Становище загону почало погіршуватися. Наміри не втілили в життя. Члени УНСО покинули Чечню в 1997 році гірськими стежками. Загальні втрати оцінити складно. Консенсусними можна вважати цифри у вісім убитих і 30 поранених. Ховали полеглих у Чечні, Грузії, Азербайджані, але не в Україні.