Мовний майдан: як українці боролись за власне слово

Президентство Віктора Януковича позначилось наступом на все українське й здачею національних інтересів. Культура, освіта й мова опинились під прицілом вбивчого курсу нової державної політики. Уже в перші роки президентства Януковича розпочинаються зсуви, які поступово призведуть до Революції гідності. А до того будуть «податковий» і «мовний» майдани.  

Усе розпочалося ще в 2010 році. До Верховної Ради подали законопроєкт «Про мови в Україні», який відразу викликав бурхливу реакцію в суспільстві. Він закликав до захисту російськомовних громадян на території України. На думку його авторів, «українсько-російська двомовність склалась історично». Це було цілком у руслі тодішньої політики президента й уряду, де з 18 міністрів  засідало 4 росіянина.

Голова Верховної Ради Володимир Литвин відправив проєкт горезвісного закону на перевірку до українських наукових інституцій. Їхній висновок був чітким і зрозумілим – закон суперечить 10 статті Конституції, яка визнає українську мову державною.  Особливий статус для російської мови йшов у розріз зі статусом української як державної мови. Тож проєкт зняли з розгляду. На зміну прийшов інший варіант під назвою: «Про засади державної мовної політики», який і був прийнятий у 2012 році. У ЗМІ й буденному вжитку він отримав назву — «Закон Ківалова-Колісніченка».

Тепер регіональна група, яка налічувала не менше 10% населення регіону, могла визначати в ньому офіційну мову.  Рішення ухвалили. Тож одразу після прийняття закону російську визнали регіональною Дніпропетровська, Запорізька, Краснолуцька, Луганська, Миколаївська, Одеська, Севастопольська, Харківська, Херсонська міськради; Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська облради. Угорську визнали регіональною в місті Берегове на Закарпатті, румунську — у селі Тарасівці в Чернівецькій області й селі Біла Церква на Закарпатті.

Ці дії були лише одним зі способів збільшити роль російської мови. Вони розпочались із перших днів правління Віктора Януковича й тривали аж до його втечі. У перші місяці після його інавгурації міністр освіти Табачник намагається скасувати «Концепцію державної мовної політики» Ющенка. Та визнавала пріоритетом розвиток української мови й обов’язкове володіння нею посадовцями та пересічними громадянами. Так намагались розчистити шлях для своїх проросійських ініціатив. З росії схвально відгукувались про це, декламуючи пропагандистські тези. Російський депутат і директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін заявив: «Для того, щоби бути спокійним за російську мову, потрібно тільки усунути недобросовісну конкуренцію, яка продовжує поки процвітати в Україні. Справедлива конкуренція російській мові не зашкодить». Проте йшлось не про якісь змагання, а  про захоплення мовного простору.

25 травня 2012 під час голосування у Верховні Раді виникло протистояння. Опозиційні сили чинили опір прийняттю закопроєкту регіоналів. Вони блокували трибуну залу засідань Верховної Ради. 3 липня 2012 року розпочались уже масові протести в Києві та інших регіонах України. Липень став найбільш протестним місяцем року. У 2012 році було зафіксовано 380 «мовних» протестів. Щодня відбувалось по 5–6 мітингів у різних містах, спричинених законом про мову. 

Мітинги відбулись у Житомирі, Запоріжжі, Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Рівному, Харкові, Херсоні, Хмельницькому, Чернігові й інших містах України. Обласні й міські ради закликали Януковича переглянути закон, направити його на експертну оцінку, а то й взагалі ветувати. Однак усі звернення були проігноровані. 

Так у Києві виник Мовний майдан. Опозиційні активісти зібрались біля Європейської площі на сходах Українського дому. Протест був мирний. 5 учасників оголосили голодування. Вони вдягнули на голови білі пов’язки з написом «Я голодую». Час від часу виникала штовханина з правоохоронцями. 4 липня проти мітингувальників застосували подразливий газ. Протестувальники створювали живий ланцюг для блокування проходу поліції. 

У Києві «беркутівців» інколи було більше, ніж самих протестуючих. Часто вони не мали навіть гумових кийків. Це ще був не той «Беркут», яким його всі запам’ятають. Протягом двох місяців акції на протести виходила різна кількість людей. Від декількох десятків до майже тисячі на піці. Серед гасл протесту можна було почути наступні: «Банду геть!», «Ні розколу України!», «Схід і Захід разом», «Займіться ділом, а не язиком».  До них долучались політичні партії «Наша Україна», ВО «Батьківщина», ВО «Свобода», «УДАР», «Народний рух» та їхні лідери. До мітингів приєднались народні депутати: Віталій Кличко, Арсеній Яценюк, В’ячеслав Кириленко, Андрій Парубій і Ярослав Кендзьор. Попри масові акції, Віктор Янукович підписав скандальний закон 8 липня. Акцію протесту підтримало середовище футбольних фанатів. Зокрема, під час футбольного матчу між збірними України й Чехії у Львові 15 серпня 2012 року, вони розгорнули плакати зі словами «За мову до кінця» і «Мова — це надбання тисячоліття». Місцева влада у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та інших суміжних областях не перешкоджала, а іноді й сприяла проведенню акцій. Протестувальники почали встановлювати наметові містечка.  На знак протесту проти мовного закону під будівлею Івано-Франківської облдержадміністрації на палях розмістили відрізані свинячі голови без язиків.

Уже під час мовного майдану намітився рух, який у 2014 році назвуть Антимайданом. Напротивагу опозиційним активістам, 200 прихильників Януковича влаштували пікет біля адміністрації президента. Нечисленні акції на підтримку закону відбувались і в інших містах, переважно на Сході й у Криму.Звернення, голодування та мітинги не принесли бажаних результатів. На реальній політиці закон позначився слабко, але він маніфестував напрямок розвитку країни й культури. Уже після Революції гідності депутати проголосували за скасування його чинності. Проте виконувач обов’язків президента Турчинов це не підтримав. Ігнорувати заклики продовжував і Петро Порошенко. Влада остерігалась наростання нового суспільного протистояння в Україні, яке активно могла підтримувати й використовувати росія. Тільки у 2018 році Конституційний Суд визнав «Закон Ківалова-Колісніченка» неконституційним.