Софія Левицька: українська художниця, яка підкорила Париж

Софія народилась 3 березня 1874 року на Поділлі в родині багатих поміщиків

Доля рідних художниці була щасливою — тато, Пилип Левицький, був інспектором народних шкіл, товаришував із провідними діячами культури того часу: Володимиром Антоновичем, Тадеєм Рильським, Павлом Житецьким. Брат Софії був лікарем, а в 1919 році став головою українсь­кої дипломатичної місії в Греції. Щодо дівчинки, то інтерес до мистецтва в Софії зʼявився ще в дитинстві, коли її віддали до школи Казановських у Житомирі. Там Левицька відточить свої вміння та зрозуміє, що в майбутньому хоче стати художницею. Однак спочатку доля дівчини складеться зовсім не так. 

У 19-тирічному віці Левицьку видали заміж за гульвісу лікаря Юстина Маніловського. Подружнє життя буде важко назвати щасливим — чоловік Софії часто випиватиме й поводитиме себе неадекватно. Він матиме психологічні відхилення. Після декількох років шлюбу дівчина разом із маленькою дочкою Ольгою, що матиме вроджені розумові вади, змушена буде тікати від сімейного тирана.

Цю травму Левицька лікуватиме малюванням

У Києві вона навчатиметься малярству в школі Сергія Світославського, а в 1905 році поїде в Париж до відомої школи Еколь де Бoз-Aр. У цей період її захоплюватимуть твори Делакруа, Фрагонара й Пюві де Шавана. Вчитиметься дівчина старанно, уже через рік робитиме величезні успіхи — робитиме копії з картин у Луврі. Там же вона познайомиться з французьким художником Жаном Маршаном, який стане її розрадою і коханням. З ним жінка проживе 20 років.

Софія писатиме переважно великі картини, які виставлятиме в популярних паризьких салонах. Дівчина отримуватиме купу схвальних відгуків, зокрема згадаймо основоположника літературного авангарду Гійома Аполлінера, який відзначатиме роботу українки «Білий одноріг у райському саду». Картину ж «Збирання яблук» вподобають члени виставкового комітету Осіннього салону й з 1910 року ця картина стане постійним експонатом салону.

Дівчина житиме в елітному районі Монпарнас в атмосфері творчої молоді

Вона знайде однодумців, яким подобатиметься не лише її мистецтво, але й розум, вроджена чарівність і добросердечність. Однак жінка житиме не одним малюванням — Софія цікавитиметься музикою, поезією, літературою, влаштовуватиме у своїй майстерні вечірки. З 1910 року художниця робить перші кроки в галузі ілюстрації і співпрацює зі столичним журналом Montjoie. Через три роки перша персональна виставка Левицької прогримить на весь Париж — роботи Софії будуть новим подихом у мистецтві, їх порівнюватимуть із поезією: «З творів Соні Левицької пробивається дуже тонка поезія, яка виходить із спокійного мистецтва. А все ж таки цього митця вважають за одного з найсміливіших сучасної пори… Мистецтво пані Левицької є дуже гарне й дуже безпосереднє». 

Особливо цінними роботами художниці були графічні доробки з елементами українського народного мистецтва

Так, про Батьківщину українка не забула — активно читала новини, підтримувала Українську революцію. Ще жінка хотіла відкрити французам чарівність нашої землі, тому вона самостійно переклала твір Миколи Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» й підготувала ілюстрації, в яких точно зобразила українські народні звичаї та риси. Більше того, під впливом Софії Гійом Аполлінер напише твір за українськими мотивами «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові», де вдало поєднає український і французький гумор.

У 1919 році Левицька створить лінорит (опуклу гравюру) «Визволення України», на якій козак, поборовши двоголового орла, атакує білого й червоного солдатів. Французьких друзів-художників українка закликатиме поїхати в Україну — побачити краєвиди, що ніяк не поступаються французьким.

Саме Софія створить ілюстрації до поеми Поля Валері «Ле Серпан», яка вийде тиражем у 250 примір­ників у 1925 році

Письменник помітить у дівчини неабияку майстерність і згадає її у вступі до свого твору: «Не можемо собі уявити нічого більш співзвучного творові, ніщо не може більш дискретно підкреслити ідею твору, як ці декоративні помисли — такі довільні й рівночасно такі влучні. Схиляю чоло перед винятковим талантом пані Соні Левицької». А у листі до свого знайомого чоловік писатиме: «Я щасливий, що мав нагоду зустріти лю­дину найвищої якості…».

Кожного літа Левицька відпочиватиме на природі, де знаходитиме натхнення писати пейзажі. Її творчість розквітне в декоративних композиціях, яскравих кольорах, якісній графіці й традиціях українського народного мистецтва. Про мисткиню казатимуть: «Це була чаруюча душа. Її слухали, як музику, — музику душі».

Проте вдалий творчий період перервала особиста трагедія —

батьки Софії більше не могли доглядати її дочку, а тому відправили дівчину в Париж. Всі спроби вилікувати її були невдалими, до того ж коханий художниці раптово покинув її. Але українка не здається — робить проєкти вишивок, якими займається її хвора донька, пише картини, шукає порятунку у власній фантазії, зображає казкові образи. Ось тільки кольори на картинах стають все похмурішими… У 1932 році роботи Софії Левицької експонуються на виставках української графіки в Берліні й Празі, а також на виставці сучасної графіки у Львові. Проте саме на початку 1930-х років у Софії спостерігаються зміни в психологічному стані. В умовах суцільної самотності  Левицька потроху почала втрачати здоровий глузд. Від нервової недуги вона померла в 1937 році, так і не закінчивши свою картину «Свято квітів».

Смерть художниці вразила всю творчу публіку

Знайомі жінки вирішили упорядкувати її творчу спадщину й створили товариство «Приятелі Софії Левицької», до якого увійшло багато видатних французьких митців. А в травні-червні 1938 року в галереї Самбона була організована виставка Софії, де експонувались невеликі полотна й акварелі. На них втілилися спогади художниці про Україну — пейзажі, сільский побут, танці, церкви. Французькі критики залишили про виставку схвальні рецензії.

Творча спадщина Софії Левицької — це сотні творів, написаних у різних стилях і техніках. Її імʼя назавжди увійшло в історію французької графіки, і навіть зараз у Парижі зберігаються поодинокі олійні й графічні роботи української художниці. Вона творила за кордоном, але серце її завжди кликало Україну. Рідні краєвиди українка згадуватиме впродовж усього свого життя, а народні мотиви вплете червоною ниткою у свою творчість.