Освіченіші за російських панів: як українці будували імперію

Після остаточної ліквідації автономії та приєднання козацьких земель до складу російської імперії 1785 року, влада на старті подій почала асимілювати козацьке дворянство та прирівнювати до московського. Попри жахливі наслідки таких дій, зокрема і на ХХ століття та українську революцію безпосередньо, шлях російського дворянства відкривав службові сходинки козацьким аристократам на службі в імперії. Наявність у Гетьманщині вищих навчальних закладів, як Києво-Могилянська академія, Чернігівська, Харківська і Переяславська колегіуми, зумовлювали, що нове українське дворянство було більш освічене, аніж російські пани. У росії грамотність у XVIII ст. була вкрай невисока. Ще при Петрові була зроблена перша спроба створення університету, проте перший університет відкрили в далекому 1755 році у Москві. Тим часом в Україні вже діяли три вищі школи: Острозька академія з 1603 року, Києво-Могилянська академія з 1659 року та Єзуїтська академія у Львові з 1661 року. 

З короткої тези ми можемо зрозуміти, що це давало кращі шанси не тільки в культурному, освітньому та національному розвитку, але й у просуванні по службовій драбині. Амбітні й найбільш заможні серед козацьких дворян виїжджали на службу до Петербурга. Там вони, звісно ж, легко віднаходили середовище своїх земляків, які вже займали високі позиції й могли надати необхідну допомогу. 

Протягом усього XVІІІ ст. Україна добряче постачала кадри російській імперії для проведення реформ. Це сприяло інтенсивному розвитку імперської науки та слугувало містком для західних впливів. Перейдімо краще до прикладів.

Один із найвідоміших діячів в історії, якого можна побачити у шкільних підручниках з математики, — Феофан Прокопович. Він та його колега, Стефан Яворський, були основними ідеологами та вихованцями церковних реформ Петра І й утворення «росії». Так, «росії». Саме Феофан та Стефан, переїхавши з Києва та Львова до Петербурга, стали ідеологами реформ Петра I, створивши історичний міф про «триєдиний російський народ», що московія і Русь мають спільні історичні корені, тобто московія має «спадкові права» на Русь. Саме Феофан Прокопович запропонував Петру I назвати з’єднану з Україною московію — російською імперією.

Це тільки один із відомих випадків в історії. Далі більше.

Український співак Олекса Розумовський одружився з імператрицею Єлизаветою. Провідними російськими митцями XVІІІ ст. були українські художники Боровиковський, Левицький і Лосенко, скульптор Мартос, композитори Березовський, Бортнянський, Ведель, архітектори Богданович, Гнєдич, Капніст. Серед російських економістів відзначалися українці Десницький, Ліванов, Рубановський і Самборський. А втім, навіть вихідці з тодішньої «Малоросії» перевищували росіян серед учителів та лікарів.

Вихідці з Прикарпатської Русі теж були джерелом поповнення імперської еліти.

На той час Закарпаття було під скіпетром Австрійської корони. Та це не заважало переживати період культурного відродження кінця XVІІІ–початку ХІХ ст. Попліч існували традиції запрошення місцевих інтелектуалів до росії. Так, наприклад, в часи володарювання Петра І призначили русина Івана Зейкана, який був вихованцем онука царя, а в майбутньому нового імператора Петра ІІ. Але й це не єдиний випадок. Найбільший приплив уродженців з Підкарпаття був між 1802 і 1820-ми роками, що було пов’язано із відкриттям навчальних закладів — ліцею в Царському Селі, Одесі, Кременці та Ніжині, університетів у Харкові, Дерпті, Вільні, Казані і Санкт-Петербурзі. 

А втім, найвпливовішою була малоросійська колонія чиновників у Санкт-Петербурзі. У 177–1780-х роках Олександр Безбородько, Петро Завадський, Дмитро Трощинський та інші займали престижні посади при імперії та володіли великими маєтностями. Ще на початку ХІХ ст. російські чиновники скаржилися на те, що українці захопили керівні місця та перекрили їм шлях угору.

Між «малоросійським» і «великоросійським» патріотизмом:

Українці, які клали свою працю на вівтар загальноімперського розвитку, мали право називати імперію своєю, адже впродовж XVІІІ-ХІХ ст вони будували своєю працею колію зі станції «варварства» до пункту призначення — «цивілізації». У ті ж століття між освіченими українцями стояло лише питання реалізації кар’єри, а саме провінція чи імперія. Для тогочасного часу це було цілковитою нормою, коли люди хотіли реалізувати себе та переїхати до метрополоії. Але з кар’єрними сходинками приходить питання патріотизму та любові. Кого любити? Свою провінційну батьківщину, яка тебе виховала, чи імперію, яка дала владні можливості. Зазвичай українці, які служили, поєднували симпатію до України, до її природи, культури, пісень тощо з лояльністю до російської імперії. Найяскравішим прикладом став усесвітньо відомий Микола Гоголь. Народжений у козацькій сім’ї, він зробив шалений дебют у літературі. Гоголь любив Україну і недолюблював росію, хоча там прожив більшу частину життя. Навіть російською мовою писав з помилками. Але свою душу він уважав складеною з двох пазлів: українського й російського. Жодному не віддавав переваги, вважаючи, що вони взаємо доповнюють один одного. 

Замість висновку висловимося, що українці, на щастя чи на жаль, відігравали велику роль у розбудові містка між своєрідною «формулою Моргана» від варваства до цивілізації в імперії. З одного боку, українці давали розвиток імперії в галузі освіти, науки та культури, зокрема й припливу французького романтизму, а з іншого боку, давали знати про існування людей з «Малоросії» та про потребу рахуватися з українським національним відродженням. З головної тези статті нагадаємо: українське дворянство було більш освічене, аніж російські пани. Це є головною ознакою різниці українського та російського вектору розвитку. Два окремі народи, які розвивалися в окремих сценаріях. Захід, який прийшов до України в польському кожусі, та росія, яка ще виборювала свою кінцеву незалежність від Орди.