Хто такі українські волхви та відьми? Як чари можуть переплітатися з реальністю

Чаклунство відоме людству здавна

У часи, коли не було наукових досліджень і відкриттів, фетишизм, тотемізм, анімізм та магія пояснювали багато явищ та подій і стали своєрідною основою для різних релігій. Вважалося, ті, хто володіли великими знаннями про оточення та мали ширші уявлення, могли зцілювати від хвороб, впливати на те, на що не могли вплинути інші, як погода чи врожай, або навіть були здатні передбачати майбутнє.

Через це в первісних віруваннях, зокрема в язичницьких, таких «чаклунів» — волхвів, шаманів, віщунів, жерців — зараховували до особливого соціального стану і ставилися до них з повагою та обережністю, бо якщо нашкодити таким незвичайним людям, це може призвести до негативних наслідків як для кривдника, так і для його сім’ї або навіть цілого племені.

До чаклунів нерідко звертались уже в більш розвинених суспільствах: 

Є відомою історія з раннього середньовіччя про те, що волхви передбачили київському князеві Олегу смерть від його коня, та і його самого прозвали Віщим, тобто таким, який міг мати надприродні здібності. Навіть після розповсюдження християнства на Русі все одно зберігалась практика просити допомоги у людей з таємними знаннями — існує легенда про те, що дружина полоцького князя Брячислава Ізяславича, внука Володимира Великого, звернулась до волхвів, щоб ті допомогли їй завагітніти, і після цього вона народила сина Всеслава, що став київським і так само, як його батько, полоцьким князем — йому через це дали прізвисько Чародій.

Своєрідне продовження давнього чаклунства в Україні можна побачити в карпатських мольфарах — найбільший інтерес до них виник завдяки твору Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1911), або в козаках-характерниках — за повір’ями, вони могли ловити ворожі кулі руками, ставати невидимими, перетворюватись на тварин, замовляти зброю, лікувати біль та ще багато чого незвичного. Вважається, що фольклорний герой козак Мамай теж належав до таких особливих українських воїнів, окрім того, характерництво приписували досить реальним персонам, як-от кошовому отаману Іванові Сірку. Про планетника — людину, що здатна впливати на погоду, є однойменний твір Бориса Харчука, що вийшов наприкінці ХХ ст. і нині входить до шкільної програми української літератури.

Найбільший інтерес викликають саме жінки-чаклунки — відьми  

Про них у народній творчості згадується найчастіше. Назва «відьма» пов’язана з праслов’янським *vědati, тобто відати, знати (щось сакральне). Відьомство також можна вважати нащадком язичницьких вірувань Русі, але таким, яке тепер переплітається з християнством — поруч з травами та зіллями уживаються заговорені церковні свічки та православні молитви. Кажуть, що село не є «повноцінним», якщо там немає церкви, та окрім цього ледве не в кожному селі обов’язково має бути така жінка, яка знається на рослинах, може вилікувати або приворожити, чи навпаки — наслати недуги та прокляття. 

На відміну від західноєвропейської та американської традиції, в Україні до відьом завжди ставились більш лояльно — часто вони були останнім шансом на порятунок від невиліковної хвороби, до них звертались, аби зберегти сімейне щастя та втримати коханого, дізнатись про свою долю, або для того, щоб стати успішним та багатим завдяки вищим силам. Саме тому для українських ворожок було дуже мало смертних кар — в більшості вони вважались скоріше знахарками, ніж дружинами диявола.

До найвищої міри покарання — смерті через повішення, втоплення або спалення — доходило не більше 10% всіх справ про відьомство, але такі вироки не виносились одразу після скарг з боку простого народу. Зазвичай, тільки якщо відьму підозрювали у чомусь поганому (смерть худоби або членів родини, незрозумілі хвороби та шкода майну), люди звертались з відповідним позовом до суду, і те, найчастіше підозрювані відбувались штрафами, відшкодуваннями збитків потерпілим, побиттям або навіть вигнанням з поселення.

Перша відома жертва звинувачення в чаклунстві 

Нею стала Анастасія, кохана жінка галицького князя Ярослава Осмомисла, яку в 1171 році бояри оголосили відьмою і спалили живцем — скоріше за все, це мало лише політичні мотиви. Однією з найгучніших справ про відьомство став суд 1667 року, коли гетьман Іван Брюховецький стратив кількох жінок через те, що вони викрали ненароджену дитину з утроби його дружини та наврочили хворобу, від якої вона та сам Брюховецький ледь не померли. У чаклунстві навіть звинувачували онуку князя Василя Острозького Алоїзу: ходили чутки, що вона підшивала людям жаб’ячі лапки в одяг, а монахині в її присутності сходили з розуму.

Згідно з народними віруваннями, відьми поділялись на родимих, тобто тих, кому надприродні сили передались у спадок від предків, та навчених — тих, хто освоїв магію свідомо. У чаклунок були свої фахи, і спеціалізуватись ворожка може зазвичай лише на одному — або лікування, або передбачення майбутнього, або наврочення, або щось інше.

Чоловіки-відьми…?

Існує також міф, що відьма — це обов’язково молода рудоволоса красива жінка, але насправді в Україні частіше за все звинувачували у чаклунстві вже зрілих або навіть похилого віку жінок, і найбільше таких випадків фіксується на Поліссі та Волині. До речі, у приблизно 15% справ про українське відьомство обвинуваченими були саме чоловіки, а в країнах півночі Європи ця частка доходила до 80-90%.

В українській літературі постать відьми займає особливе місце — до нього не раз звертався Микола Гоголь у багатьох своїх творах, наприклад, «Вій» і «Травнева ніч»; відомою стала «Конотопська відьма» Григорія Квітки-Основ’яненка — жінок з міста Конотоп на Сумщині досі асоціюють з чаклунками; навіть у Тараса Шевченка є поема «Відьма», до якої він також створив ілюстрації. Проте, мабуть, «найпопулярнішою» відьмою в народній творчості можна вважати Бабу-Ягу — її образ сягає язичницьких часів і є поширеним у казках багатьох слов’янських країнах. Не дарма у неї «кістяна нога» — це покликання на те, що вона має зв’язок зі світом мертвих, а ще, попри те, що її зображують огидною та злою, вона нерідко допомагає героям оповідок подолати якісь труднощі.

Як бачимо, відьма — це не завжди про кривду, радше навпаки: жінки і меншою мірою чоловіки з надзвичайними здібностями частіше приходять на допомогу тим, хто вірить в їх магічні сили, і така традиція в Україні вже дуже давня.