Смерть у Парижі: хто і за що вбив Симона Петлюру і хто створив образ «антисеміта»?

25 травня 1926 р. о першій годині дня Симон Петлюра обідав у ресторанчику за три квартали від дому. Пообідавши, він вирішив прогулятися паризькою вулицею Расін і зупинився біля книгарні. У цю мить до нього наблизився невідомий чоловік. Він покликав Петлюру на прізвище і, вихопивши пістолет, почав стріляти впритул. Українець спробував вибити зброю тростиною, та не встиг. Перша куля влучила в плече, поранений утратив рівновагу і впав на тротуар. Нападник закричав: «Це тобі за вбивства! Це тобі за погроми!» Наступна куля влучила в підборіддя, третя й четверта — в живіт. «Боже мій, досить, досить!», — тільки встиг гукнути Петлюра. П’ята, смертельна куля пройшла біля серця й пробила легеню. Ще живого Петлюру відвезли в шпиталь, та за 20 хвилин політик помер. Так пише про смерть видатного українця історик М. Главацький:

«Поліцай підбіг до нападника та відібрав у нього револьвер, і на першому ж допиті той заявив, що його звати Самуїл Шварцбард і він усвідомлено вбив Петлюру буцімто за організовані ним єврейські погроми. Убивця стверджував, що він не є нічиїм агентом, і прагнув подати свій учинок як акт справедливості. Паризький суд схилявся до версії „терориста-одинака“, бо не хотів визнавати факт існування радянської агентури».

Чи дійсно це так і хто такий Самуїл Шварцбард?

Самуїл-Шльома Шварцбард — єврейський поет, публіцист і анархіст. Народився 1866 р. в Ізмаїлі. Брав участь у революції 1905–1907 рр., здійснював спроби пограбування банку й ресторану, виправдовуючи їх анархічними ідеалами, з 1910 р. жив у Парижі. Після Лютневої революції з родиною перебрався в росію і, за деякими даними, у 1919 р. вступив у червону армію, де брав участь у каральних заходах проти повстань українських селян. Розчарувався в радянській владі і в 1920 р. виїхав до Парижа. Деякі джерела повідомляють, що вся його родина (15 осіб) загинула під час хвилі єврейських погромів в Україні 1918–1920 рр. Це був наслідок т. зв. отаманщини — періоду, коли місцеві командири ігнорували накази влади УНР.

Справа Петлюри набула неймовірного розголосу: за судовим процесом пильно стежили люди дуже різних поглядів. Сторона вбивці намагалась обстоювати тезу, що Шварцбард є чи не національним месником, що відплатив за вбивство своєї родини, і що звинувачувати треба самого Симона Петлюру. Тут варто відповісти на основне запитання: чи дійсно Шварцбард діяв самостійно? Відкриємо незручні для образу месника факти.

Сторона захисту Петлюри наполягала, що Шварцбард — радянський агент. На користь цього свідчили дані французьких спецслужб, які знали про зустрічі Шварцбарда з відомими більшовиками, і дані німецької розвідки, що дізналася, що Шварцбард отримав наказ убити Петлюру від агента Михайла Володіна, з яким неодноразово зустрічався з січня 1926 р. Сам Шварцбард не заперечував факт зустрічей. Саме Володін подзвонив Шварцбарду 25 травня за годину до вбивства й повідомив про місце перебування Петлюри. Фігурувало на суді й ім’я Артема Галпіна, лідера прорадянської організації «Союз українських громадян», членом якої був і Шварцбард. За даними свідків, саме через Галпіна він отримав наказ про вбивство Петлюри від посла срср у Франції Християна Раковського. 

Саме тому, щоб приховати незручні факти, сторона вбивці почала цілеспрямовану діяльність з дискредитації Симона Петлюри, намагаючися заручитися підтримкою суспільної думки.

Задля цього була заліяна вся французька ліва преса, Єврейський комітет опублікував документи про єврейські погроми, активно поширювалися антиукраїнські ідеї. На захист Шварцбарду дали одіозного адвоката Анрі Торреза, який був речником радянського посольства. Завдяки цій потужній інформаційній кампанії увага суспільства дуже швидко перемістилася з особи Шварцбарда та його звʼязків з більшовиками на аналіз діяльності самого Симона Петлюри. Адвокат уміло звинуватив убитого в органіазції погромів, антисемітизмі, германофільстві й ворожості до Франції.

Сторона захисту Петлюри активно боролася з цими закидами. Зокрема, в суді було представлено близько 200 документів, що свідчили про наміри уряду Петлюри зупинити й запобігти єврейським погромам в Україні. Це підтверджував і свідок — заступник міністра закордонних справ УНР єврейського походження А. Марґолін. Проти звинувачування Петлюри виступали адвокати, численні свідки. Українська діаспора старалася боротися з дезінформацією та довести, що Шварцбард був знаряддям більшовиків у їхній політичній боротьбі. Це мало свої успіхи: обвинувачувальний акт досить об’єктивно подав роль Петлюри в єврейських погромах. 

Однак, на жаль, інформаційний наступ більшовиків і єврейської спільноти надто ефективно вплинув на думки французів, до того ж симпатія до срср тоді була модною серед французьких інтелектуалів. На підтримку вбивці Петлюри тоді виступили навіть такі відомі люди, як лауреат Нобелівської премії Анрі Берсон, письменник Ромен Роллан, Альберт Ейнштейн, Анрі Барбюс, Поль Ланжевен та інші. Ліва преса дуже ефективно зіграла на почуттях суспільства, і на суді 8 з 12 присяжних проголосували за те, що Шварцбард не винен у вбивстві Симона Петлюри, і його виправдали. 

Так завдяки маніпулюванню суспільною думкою політичний убивця був виправданий, і чимало євреїв почали вважати його національним героєм і месником за кривди. У 1967 р. його перепоховали в Ізраїлі й визнали національним героєм, тоді як покійного Симона Петлюру впродовж усього часу існування радянського союзу описували як злочинця й ворога.

Висновок

Справа Шварцбарда чудово демонструє, наскільки глибоко в першій половині XX ст. більшовики проникли навіть у таку європейську країну, як Франція, і наскільки легко можна маніпулювати емоціями іноземців і поширювати дезінформацію. На жаль, у Паризькому процесі емоції перемогли реальні факти. Як констатувала Ліга українських націоналістів, Франція не лише не убезпечила одного з видатних українських державотворців, а й виправдала судовим вироком сам акт злочину більшовицької машини. Надто легко було це зробити проти небіжчика. 

Це дуже нагадує те, як через століття після Паризького процесу росія продовжує проводити цілеспрямовану дискредитацію українських добровольчих батальйонів в очах західного світу. Виявляється, не тільки наша держава потерпає від російської пропаганди.